(«ось воно, те місце»)

«Авжеж, не гірше за інші», – подумав Ден.

Вихопивши з верхньої полиці свій речовий мішок, він вийшов. Він стояв на хіднику і дивився, як від’їжджає автобус. Обрій на заході був надпилений Білими горами [51] . В усіх своїх блуканнях він уникав гір, особливо тих зазубрених монстрів, що ділили його країну на дві частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врешті-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте ці гори були ласкавішими за ті, які все ще подеколи являлися йому у снах, і він подумав, що з цими він зміг би зжитися, принаймні на якийсь час. Якщо він зможе перестати думати про того хлопчика у майці «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумієш, що рухатися кудись далі немає сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою.

У повітрі танцював сніжок, легесенький, наче фата нареченої. Ден побачив, що розташовані вздовж широкої головної вулиці крамниці здебільша розраховані на задоволення потреб лижварів, які прибувають у грудні, та літньої пори гостей, які приїздять сюди у червні. У вересні й жовтні сюди також напевне приїздять листогляди, але зараз тут те, що на півночі Нової Англії [52] вважається за весну: вісім дошкульних тижнів, приоздоблених холодом й сирістю. У Фрейжері явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього міста – Кренмор-авеню – лежала майже геть порожньою. [53]

Ден перекинув через плече речовий мішок і неспішно вирушив у північному напрямку. Він зупинився проти залізної кованої огорожі, щоб роздивитися на якийсь розлогий вікторіанський будинок із двома новішими цегляними флігелями по боках. З Вікторіанцем їх з’єднували криті галереї. Дах головної будівлі зліва вінчала баштиця, але справа такої не малося, що надавало всій садибі чудернацьки розбалансованого вигляду, який Денові чомусь імпонував. Це було так, ніби ця велика стара дівиця каже: «Йо, частина мене відпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Він було заусміхався. Та потім його усмішка зав’яла.

У вікні баштиці стояв Тоні й дивився вниз, на нього. Він побачив, що Ден дивиться вгору, і помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав із дитинства, коли Тоні приходив часто. Ден заплющив очі, а коли він їх відкрив, Тоні вже не було. Та й взагалі його там не могло бути, як би він зміг? Те вікно було забите дошками.

Щит на галявині, золоті літери на зеленому тлі того ж відтінку, що сам будинок, повідомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.

«Там у них живе кицька, – подумав він. – Сіра кицька, яку звуть Одрі».

Як виявилося, він був почасти правий, а почасти ні. Там дійсно жило сіре створіння, але то був кастрований кіт і звали його не Одрі.

Ден доволі довго дивився на щит з цим написом – достатньо довго, щоб хмари розійшлися і згори було послано мало не біблійний промінь, – а потім він вирушив далі. Хоча сонце тепер світило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кількох автомобілів, косо припаркованих навпроти закладів «Олімпія Спортс» і «Спа Свіжий День», сніжок не переставав кружляти, що нагадало Денові фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонті: «Диявол лупцює свою дружину».

За пару кварталів після того хоспісу Ден зупинився знову. По інший бік вулиці проти муніципалітету розкинулася громадська толока – парк у спільному володінні мешканців міста Фрейжера. Пару акрів там займав моріжок, який лише щойно почав зеленіти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напівкорт, стояли пікнікові столики і навіть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбільше його зацікавило, то це щит з написом:

І далебі не геній зрозумів би, що Тінітавн – це крихітна копія Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку він проходив, її шпиль здіймався вгору на цілих сім футів; а також кінотеатр «Музична скринька»; «Найласіше Морозиво»; «Гірська книгарня»; «Сорочки & Різне»; «Міська галерея»; «Якісний друк – наш фах». А ще чудова мініатюрна модель будинку Гелен Рівінгтон заввишки по пояс, хоча два бічних цегляних флігелі тут були відсутні. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такі жахливо почварні, особливо у порівнянні з центральною будівлею.

Поза Тінітавном стояв мініатюрний потяг, чиї позначені написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирські вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмістити бодай когось більшого розміром за дитину дошкільного віку. З яскраво-червоної труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбільшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило» [54] . Ден дочув гуркотіння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелітками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса міста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжері, десь мусить бути також вулиця, названа її ім’ям.