«Я Неймовірна Маліюча Людина, – подумав він. – Украду ще кілька речей і зникну цілком з очей».

Він дослухався, очікуючи прокльонів того бродяги, – що більш вони божевільні, то голосніше каркають, – але позаду не було нічого. Ще один поворот, і він зможе себе привітати зі вдалою втечею.

Ден завернув за ріг.

Той вечір застав його сидячим у створі великого зливового тунелю на схилі під Меморіальним мостом Кейп-Фіер [43] . Він мав кімнату, але там існувала невеличка проблема з накопиченим за житло боргом, який він стовідсотково обіцяв сплатити не пізніше п’ятої вчорашнього вечора. Але й це було не все. Повернувшись до своєї квартири, він міг отримати запрошення зробити візит до певної, схожої на фортецю муніципальної будівлі на Бесс-стрит, щоб відповісти там на запитання стосовно певної барної суперечки. Беручи все це до уваги, безпечнішим здавалося триматися звідти подалі.

У центрі міста був притулок, що звався «Дім Надії» (який пропойці, звісно ж, прозвали «Безнадійним Домом»), але Ден не мав наміру йти туди. Там можна безкоштовно переспати, але якщо маєш при собі пляшку, її в тебе заберуть. У Вілмінгтоні повно всяких нічліжок і дешевих мотелів, де всім насрати, чи ти п’яний, чи обколотий, чи нанюханий, але навіщо переводити варті доброго пійла гроші на ліжко і дах, коли надворі тепло і сухо? Про ліжка й дахи він зможе почати турбуватися, коли вирушить на північ. Не кажучи вже про те, щоб непомітно для хазяйки забрати своє майно з квартири на Берні-стрит [44] .

Над рікою сходив місяць. Під Деном лежала розстелена ковдра. Невдовзі він на неї ляже, загорнеться в неї, як у кокон, і засне. Він уже якраз набрався достатньо, щоб почуватися щасливим. Зліт і набір висоти були важкенькими, але тепер, у стані польоту, всі ті низовинні турбуленції залишились позаду. Він погоджувався з тим, що не вів те, що правильна Америка називає зразковим життям, але наразі все було чудово. Він ще мав пляшку «Старого сонця» (придбану в крамниці, що містилася обачно віддалік від «Знижених цін Ґолдена») і половину геройського сендвіча [45] на завтрашній сніданок. Майбутнє здавалось туманним, але зараз яскраво світив місяць. Все було, як мусить бути.

(«Цукейки»)

Він побачив це з такою болючою ясністю, що їй далеко було до сяйва. І понад те. Діні лежить на спині, хропе. Червоний гаманець зі штучної шкіри. Пачка харчових купонів зі штампами МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА США на них. Її гроші. Сімдесят доларів. Які він забрав.

«Думай про місяць. Думай про те, який безжурний вигляд він має, сходячи над водою».

Якийсь час він намагався, але потім побачив Діні на спині, червоний гаманець зі штучної шкіри, пачку харчових купонів, зіжмакана жалюгідна готівка (більшість якої вже пішла геть). Найясніше з усього він побачив малюка, що тягнеться до понюшки схожою на морську зірку долонькою [46] . Сині очі. Рука в синцях.

«Цукейки», – сказав він.

«Мама», – сказав він.

Ден навчився трюку відмірювання собі порцій; так пійло тривало довше, кайф вчувався соковитішим і біль у голові наступного дня був легшим, стерпнішим. Проте подеколи відмірювання розладжувалося. Лайно траплялося. Як у «Молочному Шляху». Там тоді була більш-менш випадковість, але цього вечора він навмисне прикінчив пляшку чотирма довгими ковтками. Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.

Він ліг і щільно загорнувся у крадену ковдру. Чекав на непритомність, і вона прийшла, але ще раніше прийшов Тоні. У майці «Атланта Брейвз». З промоклим підгузком. Сині очі, рука в синцях, долонька, як морська зірка.

«Цукейки». «Мама».

«Я ніколи нікому про це не розповідатиму, – сказав він собі. – Ніколи й нікому».

Коли місяць високо зійшов над Вілмінгтоном у штаті Північна Кароліна, Ден Торренс запав у безпам’ятство. Снилося щось про «Оверлук», але він не пам’ятатиме того, коли прокинеться. Що він пам’ятав, коли прокинувся, – це сині очі, рука в синцях, рука, що тяглася по…

Йому вдалося забрати своє майно і вирушити на північ, спершу до штату Нью-Йорк, потім до Массачусетсу. Минуло два роки. Інколи він допомагав людям, здебільшого старим людям. Він мав хист до цього. Багато траплялося п’яних ночей, коли той малюк був останнім, про що він думав, і першим, що приходило йому до голови, коли він прокидався з похміллям вранці. Про цього малюка він думав завжди, коли обіцяв собі, що кине пити. Можливо, наступного тижня; наступного місяця це вже точно. Малюк. Очі. Рука. Долоня, як морська зірка, тягнеться.

«Цукейки».

«Мама».

Після Вілмінгтона щоденне пияцтво припинилося.

Він обходився тиждень, а іноді й два чимсь не міцнішим за дієтичну колу. Він прокидався без похмілля, що було добре. Він прокидався спраглим і мізерним – жага, – що не було добре. Потім приходив якийсь вечір. Або вікенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевізору – молоді люди зі свіжими обличчями, і жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке після запальної гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жінок, котрі випивають після роботи на веранді якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькі назви і багато висячих рослин. Напої майже завжди були того кшталту, що їх подають із крихітними парасольками. Інколи то була якась пісня по радіо. Одного разу то були «Стікс», що співали «Містера Робото». Коли він був сухим, він був абсолютно сухим. Коли він випивав, він напивався. Якщо він прокидався поряд з якоюсь жінкою, він думав про Діні й малюка в майці «Брейвз». Він думав про ті сімдесят доларів. Думав навіть про вкрадену ковдру, яку він тоді залишив у зливовому тунелі. Можливо, вона й досі там. Якщо так, то вже й зопріла.

Інколи він напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час – він добре робив свою справу, – але потім надходив певний день. І коли такий день надходив, він казав «красно вам дякую» і сідав на автобус. Вілмінгтон перемінився на Олбані, а Олбані на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де він напився на парковому фолк-концерті й наступного дня прокинувся у в’язниці зі зламаним зап’ястком. Далі був Вестон, після того надійшла черга будинку престарілих на Мартас Вайньярд, і, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго [47] . На третій день старша сестра дочула в його віддиху спиртне, і тоді – прощавай, бувай щасливий. Одного разу він перебіг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому стані, хоча під сподом – тією частиною, що сяяла, – щось він таки відчув. Якийсь ніби сморід, відлітаючий і неприємний, як запах горілої гуми на тому відтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварія.