Люсі простягнула руки до дитини. Четта передала їй немовля, не без нехоті. Дитя було таким ніжним оберемочком.

За двадцять миль від того місця, де Абра спала на руках у Кончетти Рейнолдс, Ден Торренс сидів на зборах АА, слухаючи, як якась кралечка жебонить про її сексуальне життя зі своїм колишнім. Кейсі Кінгслі приписав йому відвідати дев’яносто таких зборів протягом дев’яноста днів, і цей, денний сеанс у цокольному приміщенні Фрейжерської методистської церкви, був для нього восьмим. Він сидів у першому ряду, бо Кейсі – знаний у цих високих колах як Великий Кейсі – також приписав йому так робити.

– Хворі, які бажають одужати, сидять попереду, Денні. Задні ряди на зібраннях АА ми називаємо Ложею Нехоті.

Кейсі подарував йому маленький блокнот з фотографією на обкладинці – океанські хвилі розбиваються об скелястий мис. Понад цим фото було надруковано гасло, яке Ден зрозумів, проте не сприйняв занадто серйозно: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.

– Ти записуватимеш до цього блокнота кожне відвідане тобою зібрання. І коли б я в тебе не попросив його подивитися, краще буде, якщо ти миттю витягнеш цей блокнот у себе із задньої кишені й покажеш мені, що відвідуваність в тебе регулярна.

– Хіба я не можу пропустити якийсь день через хворобу?

Кейсі розреготався.

– Ти хворий щодня, друже мій, – ти п’яндило, заливний алкоголік. Хочеш знати, що казав мені мій спонсор?

– Здається мені, ви вже розказували. Неможливо солоний огірок перетворити назад на свіжий, правильно?

– Не будь таким хитросраким, просто послухай.

Ден зітхнув:

– Слухаю.

– Тягни свою сраку на зібрання, – почав той. – Якщо срака в тебе відвалиться, поклади її в мішок і тягни на зібрання.

– Чарівно. А якщо я, скажімо, просто забуду?

Кейсі знизав плечима:

– Тоді ти знайдеш собі іншого спонсора, такого, що вірить у забудькуватість. Я – ні.

Денові, який відчував себе крихкою статуеткою, що вже підсунулася до самого краєчка верхньої полиці, але ще не зовсім завалилася, не хотілося іншого спонсора чи будь-якого роду перемін. Він почувався нормально, хоча й тендітно. Дуже тендітно. Майже як без шкіри. Видіння, які труїли його після приїзду до Фрейжера, припинилися, і хоча він часто думав про Діні та її маленького хлопчика, ці думки не були вже такими болючими. У кінці майже кожних зборів АА хтось читав «Обітниці». Серед них була така: «Ми ані шкодуватимемо за минулим, ані бажатимемо прибити за ним двері». Ден думав, що він завжди буде шкодувати за минулим, але намагатися причинити за ним двері він уже покинув. Навіщо старатися, якщо вони однаково знову прочиняться? На цих клятих дверях навіть клямки нема, що вже й казати про замок.

Раптом на поточній сторінці виданого йому Кейсі блокнота він почав друкованими літерами виводити одне слово. Великими, акуратними літерами. Він поняття не мав, чому це робить чи що означає це слово. Те слово було АБРА.

Тим часом речниця дісталася до кінця свого самоаналізу і вибухнула слізьми, проголошуючи крізь них, що, навіть хоча її колишній є лайно-лайном і вона його все одно кохає, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обідньої Групи, а тоді взявся ручкою забарвлювати ті літери. Робити їх жирнішими. Рельєфнішими.

«Я звідкись знаю це ім’я? Здається, знаю».

Коли почав говорити наступний речник, Ден пішов до електрокавника по свіжу чашку кави, і тоді-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дівчину в романі Джона Стейнбека. «На схід від Раю» [82] . Він читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Під час якоїсь із зупинок у своїх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.

Наступна думка

(чи збереглося оте)

виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму і лопнула.

Збереглося що?

Френкі П., ветеран Обідньої Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажає хтось провести «Клуб жетонів». Коли не піднялося жодної руки, Френкі гукнув:

– А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?

Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші – білі – початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.

«Чи збереглося оте?»

Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА [83] в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу [84] вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако» [85] . Розин «ЕрфКрузер» – імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, – вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок [86] .