Волосся, як правило, заплетене у косу або зібране у складні дрібушки так, щоби демонструвати її колекцію вінтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнівською хмарою. На ній не було жодного макіяжу, і навіть у своїй гнітючій безпорадності Люсі вжахнулася тому, якою старенькою виглядає Четта. Ну та звісно, вона ж і була старою, вісімдесят п’ять – це вже дуже серйозний вік, але до цього ранку вона мала вигляд жінки щонайбільше під сімдесят.

– Я б приїхала сюди на годину раніше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Бетті. – Бетті була її старою, недужою боксеркою.

Четта перехопила докірливий позирк Дейва.

– Бет уже помирає, Девіде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповісти мені по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.

– А зараз ти стривожена?

Люсі кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим докором в її бік.

– Так, – вона простягнула руки. – Дай-но її мені, Лючіє. Нумо подивимося, чи не заспокоїться вона заради своєї Момо.

Але Абра не заспокоїлася заради своєї Момо, хоч як та її колисала. Не подіяла й на диво мелодійна колискова (наскільки міг зрозуміти Девід, Четта наспівувала ту саму «Колеса на автобусі» італійською). Вони по черзі пробували метод ходіння з дитиною на руках, спершу проносячи її по периметру маленького оглядового кабінету, потім по коридору і назад до кабінету. Пронизливий плач все лунав і лунав. У якийсь момент за дверима виникла якась метушня – привезли когось з очевидними пораненнями, припустив Девід, – але в оглядовому кабінеті № 4 ледь звернули на це увагу.

За п’ять хвилин до дев’ятої двері прочинилися і до кабінету увійшов педіатр Стоунів. Ден Торренс упізнав би лікаря Джона Далтона, хоча й не за прізвищем. Для Дена він був просто доктором Джоном, який щочетверга заварював каву на вечірніх читаннях «Великої книги» у Північному Конвеї [98] .

– Слава Богу, – проказала Люсі, вручаючи педіатрові свою лементуючу дитину. – Ми тут сидимо вже стільки часу покинуті напризволяще!

– Я був уже в дорозі, коли отримав ваше повідомлення. – Далтон прийняв Абру собі на плече. – Обхід тут, потім у Касл-Року [99] . Ви ж чули, що трапилося, чи не так?

– Що чули? – перепитав Девід. З прочиненими дверима він оце лише зараз цілком усвідомив, що надворі лунає якийсь неясний шум. Голосно балакають люди. Хтось плаче. Коридором пройшла медсестра, яка їх приймала, лице мала червоне, все в плямах, щоки вологі. На дитину, що плакала, вона навіть не поглянула.

– Пасажирський лайнер врізався у Всесвітній торговельний центр, – сказав Далтон. – І ніхто не вважає це випадковою авіакатастрофою.

То був рейс № 11 «Америкен Ерлайнз». Рейс № 175 «Юнайтед Ерлайнз» врізався у Південну вежу Всесвітнього торговельного центру на сімнадцять хвилин пізніше, о 9:03. О 9:03 Абра Стоун раптом припинила плакати. О 9:04 вона вже міцно спала.

По дорозі додому Абра так само мирно спала в своєму крісельці на задньому сидінні машини, а Девід з Люсі слухали радіо. Новини були нестерпно важкими, але вимкнути їх було немислимо… принаймні, поки диктор не оголосив назви авіаліній і номери рейсів: два літаки в Нью-Йорку, один біля Вашингтона, один розбився об землю на порожньому полі у Пенсільванії. Аж тоді Девід нарешті простягнув руку і заглушив цей потік жаху.

– Люсі, я мушу тобі дещо розказати, мені наснилося…

– Знаю, – вона промовила це безвиразним тоном людини, яка щойно пережила шок. – Мені теж.

На той час коли вони перетнули кордон Нью-Гемпширу, Девід уже почав думати, що якийсь сенс у тих балачках про народження в сорочці може й матися, врешті-решт.

У певному містечку на західному березі річки Гадсон у штаті Нью-Джерсі є парк, названий іменем найславетнішого тутешнього мешканця. У ясний день звідси відкривається чудова панорама Нижнього Мангеттена. Правдивий Вузол прибув у Хобокен [100] восьмого вересня, зупинившись на заздалегідь зарезервованій ексклюзивно на десять днів приватній парковці. Оборудку владнав Татко Крук. У вродливого і привітного, років під сорок на вигляд Крука улюбленою була та майка, на якій був напис: Я ЛЮДИНА ТОВАРИСЬКА! Звісно, що на жодні перемовини як представник Правдивого Вузла він не з’являвся одягненим в бодай якусь майку; тільки в костюмі й краватці. Це відповідало очікуванням мугирів. Його офіційне ім’я було Генрі Ротмен. Юрист з дипломом Стенфордського університету (випуск 1938 року), який завжди носив при собі готівку. На різноманітних рахунках по всьому світі Правдиві володіли понад мільярдом доларів – дещо тримали в золоті, дещо в діамантах, дещо в антикварних книжках, поштових марках і картинах, – але ніколи, ніде не платили чеками або кредитними картками. Всі з них, без винятку, навіть Горошина і Стручок, які були на вигляд дітьми, мали при собі пачки десяток і двадцяток.

Як колись був сказав Джиммі Арифметика: «Наша команда, як та крамниця «заплатив і неси». Ми платимо готівкою, і мугирі нас носять».

Джиммі був бухгалтером Правдивих. Колись, ще у свої мугирські часи, він ганяв верхи з командою, відомою (ще довго після закінчення війни) як Рейдери Квонтрілла [101] . Тоді Джиммі був гарячим хлопцем – носив на собі плащ із буйволової шкіри і не розлучався з «Шарпсом» [102] , але за роки, що відтоді минули, він споважнів. Тепер у його трейлері висіла взята в рамку фотографія Роналда Рейгана з автографом.

Вранці одинадцятого вересня Правдиві, передаючи одне одному чотири біноклі, спостерігали атаку на Вежі-Близнюки зі своєї автостоянки. Вид із Сінатра-парку був би кращим, але Роза нікому не мусила пояснювати, що, зібравшись там завчасно, вони могли б підпасти під підозри… а в наступні місяці й роки американці стануть вельми підозріливою нацією: щось побачив – щось скажи.

Близько десятої того ранку – коли вздовж усього берега ріки купчилися натовпи, тож там уже стало безпечно – вони таки вирушили до парку. Малі близнята Горошинка і Стручок штовхали крісло-візок, у якому сидів Дідусь Флік. На дідусеві був кашкет із написом: Я ВЕТЕРАН. Його довге, тендітне, як у дитини, біле волосся майоріло навкруг країв кашкета волосистою ковилою. Були часи, коли Дідусь казав людям, що він ветеран Іспано-Американської війни. Потім його війною була Перша світова. Тепер нею стала Друга світова. Він сподівався, що років за двадцять чи близько того перекинеться на війну у В’єтнамі. Правдоподібність не становитиме проблеми; Дідусь був щирим фанатом історії воєн.