Дейв, здавалося, розгубився, але його теща-бабуся навпаки.

– Оглянули її, як це ви робите з будь-якою дитиною, що хворіє…

Червоне забарвлення, яке було почало спливати з Девідових щік, повернулося знову. Спалахнуло знову.

– Абра не хвора, – гиркнув Девід.

Четта обернулася до нього:

– Cristo! Я сама знаю. Ти даси мені закінчити?

Дейв здійняв угору руки, набравши страстотерпницького виразу.

– Вибач, вибач, вибач.

– Просто не затикай мені рота, Девіде.

Втрутився Джон:

– Дітки, якщо ви так рішуче налаштовані на суперечку, я буду змушений спрямувати вас до Тихої кімнати [120] .

Кончетта зітхнула:

– Це такий стрес. Для всіх нас. Пробач, Дейві, я скористалася не тим словом.

– Не варто вибачень, cara [121] . У цій справі ми разом.

Вона коротко усміхнулась:

– Так. Так, ми разом. Докторе Далтон, огляньте її, як би ви оглянули будь-яку дитину з недіагностованими симптомами. Це все, чого ми просимо, і, я гадаю, наразі цього буде достатньо. Можливо, у вас з’являться якісь ідеї. Я на це сподіваюся. Розумієте…

Вона обернулася до Девіда Стоуна з таким безпорадним виразом, який, либонь, був дуже рідкісним для цього обличчя, подумав Джон.

– Ми боїмося, – сказав Девід. – Я, Люсі, Четта… ми перелякані на смерть. Не її боїмося, а за неї. Тому що вона ж іще таке маля, розумієте? Що, як ця її сила… я не знаю, як це по-іншому можна назвати… що, як вона іще не сягнула свого піку? Що, як вона іще продовжує зростати? Що нам робити потім?.. Я не знаю…

– Знає він, – мовила Четта. – Вона може проявити норов і завдати якоїсь шкоди собі або комусь іншому. Я не знаю, наскільки це ймовірно, але думаю, що таке може трапитися… – вона торкнулася Джонової руки. – Це жахливо.

Ден Торренс знав, що житиме у баштовій кімнаті «Гелен Рівінгтон Хаусу», від тієї миті, як побачив свого старого друга Тоні, котрий махав йому рукою з її вікна, яке на другий погляд виявилося забитим дошками. Він запитав про цю кімнату в місіс Клаузен, головної управительки «Рівінгтону», вже місяців за шість по тому, як почав працювати в хоспісі прибиральником/санітаром… і неофіційним доктором за викликом. Зрозуміло, разом зі своїм вірним колегою Аззі.

– Та кімната від стіни до стіни суцільне сміттєзвалище, – проголосила місіс Клаузен. Жінка за шістдесят з неправдоподібно рудим волоссям. Володарка саркастичного, часто лайливого рота, вона водночас була меткою і доброзичливою адміністраторкою. І навіть краще – з точки зору наглядової ради «ГРХ» – вона була надзвичайно ефективною збиральницею коштів у фонд закладу. Ден не мав цілковитої певності, чи подобається вона йому, але поваги до неї він набув.

– Я сам там все розчищу. У свій вільний час. Краще ж буде, якщо я житиму прямо тут, як ви гадаєте? Напохваті.

– Денні, скажи мені одну річ. Яким чином у тебе так добре виходить те, що ти робиш?

– Я й сам насправді не знаю.

Це була бодай наполовину правдива відповідь. Можливо, навіть на сімдесят відсотків. Він прожив із сяйвом усе життя, але досі його не зрозумів.

– Пріч мотлох, у тій баштиці спекотно влітку, а взимку там холодно так, що й мідний шимпанзе відморозить собі яйця.

– Це справа поправна, я можу ректи, – зауважив Ден.

– Не треба мені розповідати про твій ректум, – місіс Клаузен критично втупилася в нього поверх своїх окулярів-половинок. – Якби в наглядовій раді дізналися, що я тобі тут дозволяю робити, вони б мене точно загнали до старечого притулку плести кошики у тій філії, що аж у Нешуа. Туди, де рожеві стіни й заяложений Мантовані [122] , – фиркнула вона. – Доктор Сон, треба ж таке.

– Я не є доктором, – промовив Ден сумирно. Він уже зрозумів, що отримає бажане. – Доктор у нас Аззі. А я всього лише його асистент.

– Аззі всього лише к-херам простий кіт, – проказала вона. – Сраний-драний приблуда, який примандрував сюди з вулиці, і його приластили наші гості, які тепер вже відійшли до Великого Хтозна-Що. Все, чим він переймається, це щоб була повною двічі на день його миска «Фріскіз».

На це Ден нічого не відповів. Не було в цьому потреби, бо вони обоє знали, що то неправда.

– Я гадала, у тебе абсолютно прекрасне житло на Еліот-стрит. Полін Робертсон вважає, що сонце сяє прямо в тебе з дірки в сраці. Я знаю, бо співаю разом з нею в церковнім хорі.

– А який ваш улюблений гімн? – спитав Ден. – «Якого к-херам гарного друга ми маємо в Ісусі»?

Вона продемонструвала йому те, що у Ребекки Клаузен можна було вважати за усмішку:

– Нічого сказати, дуже красиво. Вичищай ту кімнату. Селися. Проводь туди кабельне, встановлюй квадрофонічну аудіосистему і міні-бар. Яка мені збіса різниця, я ж усього лише бос.

– Дякую, місіс К.

– О, та не забудь про електрообігрівач, гаразд? Гарненько пошукай, чи не знайдеш десь на надвірному розпродажу такого, щоби був з добряче обстріпаним дротом. Спали к-херам якоїсь холодної лютневої ночі весь цей будинок. Тоді вони зможуть звести нове цегляне одоробало, щоби пасувало отим викидням обабіч нас.