– То «Бетадин», на тій полиці [111] , – сказав Джон. – Так високо, щоб діти не могли дістати. Я ніколи на нього не звертав уваги. Але… Дене, ти коли-небудь був у «Елліоті»?

Це було не те питання, на яке йому б хотілося відповідати.

– Просто перевір ту полицю, Доку. Можливо, тобі пощастить.

Наступного четверга на збори «Ми вивчаємо тверезість» Ден приїхав рано. Якщо доктор Джон вирішив пустити на пси свій шлюб, а можливо, й власну кар’єру, через пропажу якогось семисотдоларового годинника (алконавти банально псують собі шлюби й кар’єри через менші дрібниці), значить, каву зараз заварюватиме хтось інший. Але Джон був на своєму місці. І годинник на ньому.

Цього разу ініціатором обіймів виступив Джон. І то вельми щирих. Ден мало не очікував, що зараз отримає пару галльських поцілунків у щоки, але Док Дж. його відпустив.

– Він лежав саме там, де, ти сказав, він може бути. Десять днів – і все ще на місці. Це наче чудо якесь.

– Нє, – заперечив Ден. – Більшість людей рідко дивляться вище лінії свого погляду. Це доведений факт.

– Як ти дізнався?

Ден помотав головою.

– Не можу пояснити. Подеколи я просто знаю, і все.

– Як я можу тобі віддячити?

Це було те питання, якого Ден очікував, на яке сподівався.

– Дотриманням дванадцятого кроку, дурнику.

Брови Джона Д. злетіли вгору.

– Анонімністю. Якщо сказати односкладно: ані пари збіса з вуст.

На обличчі Джона розквітло зрозуміння.

– Це мені легко.

– Добре. Готуй тепер каву. Я розкладу книжки.

У більшості груп АА Нової Англії річниці називають днями народження і святкують їх після зборів з пирогами. Невдовзі перед тим, як у такому ж стилі мали відсвяткувати третій рік Денової тверезості, до Джона Далтона, – відомого в різних колах як доктор Джон або Док Дж., приїхали Девід Стоун і прабаба Абри, щоб запросити його на інший день народження. Мова йшла про святкування родиною Стоунів триріччя Абри.

– Це вельми приємно, – сказав Джон, – і я буду більш ніж радий під’їхати, якщо ніщо не завадить. От лишень чому мені здається, що за цим приховується щось іще?

– Бо так і є, – сказала Четта. – І оцей містер Упертюх нарешті вирішив, що настав час про це побалакати.

– Якась проблема з Аброю? Якщо так, розкажіть детальніше. Судячи з останнього огляду, з нею все гаразд. Страшенно розвинута. Соціальні навички прегарні. Мовні навички вище даху. Те саме з читанням. Останнього разу, як вона була тут, вона читала мені «Алігатори кругом повсюди» [112] . Можливо, це механічна пам’ять, але все одно прекрасно для дитини, якій ще навіть трьох років нема. А Люсі знає, що ви тут?

– Люсі й Четта, це одна банда, вони на мене напосілися разом, – признався Девід. – Люсі зараз вдома з Аброю, готують кекси для свята. Коли я звідти йшов, кухня була схожою на пекло в бурю.

– То про що саме ми тут говоримо? Про те, що ви хочете, аби я приїхав на її свято зі спостережно-оглядовою метою?

– Саме так, – сказала Четта. – Ніхто з нас не може сказати напевне, що щось відбудеться, але шансів на це більше, коли вона буде збудженою, а вона вже дуже розхвильована майбутнім святом. Прийдуть усі її друзі з дитсадка, виступить там також і фокусник зі своїми магічними трюками.

Джон висунув шухляду й дістав жовтий блокнот [113] .

– Що саме там може відбутися, чого ви очікуєте?

Девід зам’явся:

– Ну… це важко сказати.

Четта подивилася на нього прямо:

– Розказуй, каро. Тепер вже пізно задкувати. – Тон у неї був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоєною. Він зрозумів, що обоє його візитерів занепокоєні. – Почни з тієї ночі, коли вона почала плакати не перестаючи.

Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».

– У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму – в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. – Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. – Можливо, мені боязно зрозуміти.

Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року – і Абрин напад безупинного плачу – дуже добре.