– А тим часом радійте з вашої дочки, – наказав їм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.

Якийсь час здавалося, що він мав рацію.

Ішов січень 2007 року. У баштовій кімнаті «Рівінгтон Хаусу» на повну потужність працював Денів обігрівач повітря, але кімната все одно залишалася холодною. Зі швидкістю п’ятдесят миль за годину з гір задував штормовий північний східняк, щогодини додаючи до шару снігу на вулицях Фрейжера свіжих п’ять дюймів. Коли наступного дня буря нарешті вгамувалася, деякі з наметів проти північних і східних стін будівель на Кренмор-авеню сягали дванадцяти футів заввишки [132] .

Дена не лякав холод; угніздившись під двома пуховими ковдрами, він почувався в теплі, як тост при чаю. Тим не менше, вітер знайшов шлях до його голови так само, як він знаходив собі пролазки попід віконними рамами й дверними порогами старої вікторіанської будівлі, яку Ден тепер називав своїм домом. Уві сні він чув його стогони навкруг готелю, в якому маленьким хлопчиком він був прожив одну зиму. У своєму сні він і був тим маленьким хлопчиком.

«Він на другому поверсі «Оверлука». Матуся спить, а тато в підвалі, передивляється там старі папери. Він робить ДОСЛІДЖЕННЯ. Це ДОСЛІДЖЕННЯ для книги, яку він збирається написати. Денні не слід було б перебувати тут, і майстер-ключа, який він затис зараз у кулаці, йому не слід було брати, але він не зміг від цього утриматися. Саме тепер він втупився очима у пожежну кишку, прилаштовану на стіні. Вона складена вздовж себе самої, і вона на вигляд – як якась змія з мідною головкою. Спляча змія. Звісно, ніяка це не змія – це на брезент Денні так задивився, а не на зміїну шкіру – але все одно вона схожа на справжню змію».

Подеколи вона і є змією.

«Нумо», – шепоче Денні їй у своєму сновидінні. Хоча сам дрижить від жаху, проте щось його немов підхльоскує. А чому? Бо він робить власне ДОСЛІДЖЕННЯ, ось чому. «Нумо, вкуси мене! Ти ж не можеш, хіба ні? Бо ти простий дурний ШЛАНГ!»

Носик дурного шланга ворухнувся, і зненацька, замість того, щоби бачити його збоку, Денні дивиться йому просто в отвір. Чи може, йому в пащу. Єдина прозора крапля повисає під тією чорною дірою, вона видовжується. У ній Денні бачить власні величезні очі, що дивляться з віддзеркалення просто на нього.

Це крапля води чи крапля отрути?

Це змія чи пожежна кишка?

Хто ж це може сказати, дорогий мій Арак, мій дорогий Арак? Хто це може сказати?

Вона дзижчить на Денні, і жах підскакує в горло з його шалено гупаючого серця. Точно так дзижчать гримучі змії.

Аж раптом носик кишки-змії скочується з брезентових складок, поверх яких вона лежала, і з глухим гупанням падає на килим. Вона знову дзижчить, і Денні розуміє, що треба відступити назад, перш ніж змія зможе стрибнути вперед і вкусити його, але він застиг і не в змозі поворухнутися, а змія дзижчить…

Конец ознакомительного фрагмента.