– Там, здається, є якийсь невидимий бар’єр… – почав Ренні.

– Авжеж, я про це вже чув, – обірвав його Дюк. – Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.

Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум’янцем щоки другого виборного.

– Джекі? – лагідно поклав їй на плече руку Дюк. – Ти в порядку?

– Йо, – вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. – Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями, нібито ні.

– Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.

Вона відповіла кволою посмішкою.

– Шефе, – нагадав про себе Ренні. – Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки – на зрілий розсуд це здається трохи радикальним – то, може, до поліції штату…

Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки – засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше… бо інколи пізніше – краще.

Солодше.

– Пітере! – гукнув Дюк до Рендолфа. – Зв’яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!

– Це й Моррісон може зробити, – відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.

– Це зробиш саме ти, і то негайно!

– Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не…

– Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.

Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.

– Що це було, Джекі? – спитав Дюк.

– Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об… чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.

– Аааах, – скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного… хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.

А тоді він побачив ще одну райдугу, на їхньому, Міллівському боці: невеличку. Одна з натовпу – Лісса Джеймісон, міська бібліотекарка – попрямувала туди.

– Ліссо, не наближайся до неї! – гукнув їй Дюк.

Жінка не звернула уваги. Рухалася, мов загіпнотизована. А тоді, розчепіривши руки, вона зупинилася за кілька дюймів від того місця, куди потужно садили струмені води і, вдаряючись об прозоре повітря, відбивалися назад. Він побачив, як зблискують крапельки роси на її прибраному на потилиці під сіточку волоссі. Маленька веселка розсипалася, а потім знову сформувалася позаду неї.

– Усього лише мжичка! – виголосила вона захоплено. – Звідти такий напір води, а тут усього лише мжичка! Немов зі зволожувача повітря.

Пітер Рендолф задер руку з телефоном:

– Сигнал є, але я не можу додзвонитися. На мою думку, – він обвів широким жестом довколишній натовп, – усі ці люди блокують зв’язок.

Дюк не знав, чи можливе таке, але дійсно, ледь не кожен з тих, кого він тут бачив, або щось белькотів у свій телефон, або робив ним знімки. Окрім Лісси, щоправда, котра не полишала гратися в лісову німфу.

– Піди, забери її звідти, – наказав Дюк Рендолфу. – Відтягни її назад, поки вона не почала проголошувати пророцтва чи ще щось таке.

Обличчя Рендолфа явно давало зрозуміти, що його ставка вища за рівень таких наказів, проте він таки пішов. Дюк реготнув. Коротко, але щиро.

– Що тут, заради всього святого, ти бачиш такого, вартого сміху? – спитав Ренні.

З моттонського боку під’їхали ще й полісмени округу Касл. Якщо Перкінс не поспішить, служби з Рока переймуть контроль над усім місцем пригоди. І тоді вся шана, Боже збав, дістанеться їм.

Реготати Дюк перестав, але посмішки не приховував. Залишаючись, однак, незворушним.

– Тут така хріноверть, це ж твоє слово, хіба ні, Великий Джиме? А мій досвід каже мені, що подеколи сміх є єдиним засобом проти хріноверті.

– Я не маю щонайменшого уявлення, про що це ти тут говориш! – вже майже кричав Ренні.

Хлопчик Дінсмора позадкував від нього і став поряд з батьком.

– Знаю, – м’яко промовив Дюк. – Ну, то й добре. Все, що тобі варто розуміти, це те, що головний представник сил правопорядку на місці пригоди – я. Принаймні поки сюди не прибуде шериф округу, а ти – лише міський виборний. Ти не маєш тут офіційного статусу, тому раджу тобі відійти назад.