– Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…

– Може, так, а може, й ні, – відповів Твіч. – Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.

– Шеф Перкінс?

– Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні – так повідомив Пітер Рендолф – але ж він шеф поліції. Відважний вождь.

– Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.

– Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, – сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.

– У машині ти палити не будеш, – застеріг Расті.

Твіч сумно поглянув на нього.

– Якщо не поділишся, звісно.

Твіч зітхнув і вручив йому пачку.

– А, «Марлборо», – промовив Расті. – Мій найулюбленіший сорт дурі.

– Ти мене вбиваєш, – відгукнувся Твіч.

Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.

– Друже, я не знаю, що там трапилося, – промовив Твіч. – Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.

– Твіче, ти просто якийсь собака скажений.

Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.

– Глянь! – показав Твіч. – Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за…

Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попереду – над місцем катастрофи, вирішив Расті – вертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.

– Боже– Ісусе, пробач! Я цього зовсім не хотів! – скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. – Оті мої слова я беру назад!

– Мушу вже повертатися, – сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям. – Вибач, але в мене скажено болить шнобель… ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще…

Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.

– Збентежений до глибини основ, чи не так? – спитав він Джендрона.

Джендрон реготнув.

– Той вертоліт став останньою краплею.

І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.

Барбі з Джендроном пішли від шосе № 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.

– Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.

– А ти далі?

– Так.

– Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?

Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер…

– Маю таку надію, – врешті відповів він.

– Ну тоді хай тобі щастить. – Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. – А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.

– І я тобі теж, – сказав Барбі й замовк, задумався. – Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?