Тим часом Горес нарешті прийняв позу. Коли він закінчив свою справу, до діла взялася вона з маленьким зеленим пакетиком, позначеним написом «Собачий послід», гадаючи, що подумав би Горес Ґрілі про цей світ, в якому вибирання з ринви собачого лайна вважається не просто соціально відповідальною дією, а прописаним законом обов’язком. Він би, либонь, застрелився, подумалось їй.

Заповнивши й зав’язавши пакет, вона знову спробувала подзвонити.

Безрезультатно.

Джулія відвела Гореса додому і нагодувала.

Мобільний задзвонив, коли вона застібала плащ, збираючись їхати до бар’єра. Порпаючись у кишені, вона ледь не впустила додолу камеру, яку перед тим повісила собі на плече. Надибала телефон, поглянула на вхідний номер і побачила напис АНОНІМНИЙ.

– Алло? – промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.

– Місіс Шамвей? – чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.

– Міс Шамвей. З ким я говорю?

– Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.

– І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? – вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось – це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.

– Мені потрібно зв’язатися з особою на ім’я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?

Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді-Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як – вона була цього певна – його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв’язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.

– Міс Шамвей? – Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. – Ви тут?

– Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн-стрит. Так що?

– Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає…

– Там зачинено…

– …а дротовий зв’язок, звісно, не працює.

– Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними телефонами. Хоча я зауважила, що ви без будь-яких проблем додзвонилися до мене, що наводить на думку, чи не саме на вас лежить відповідальність за все це. – Ця її гнівна тирада – як і сарказм, породження страху – саму її здивувала. – Що ви наробили? Люди, що це ви там наробили?

– Нічого. Наскільки мені відомо, нічого.

Її це так здивувало, що вона розгубилася, не знаючи, що сказати далі. Це було так не схоже на ту Джулію Шамвей, яку добре і давно знали мешканці Мілла.

– Щодо мобільних, так, – промовив він. – Вхідні й вихідні дзвінки з Честер Мілла зараз заблоковано. В інтересах національної безпеки. І, з усією моєю повагою, мем, на нашому місці ви зробили б так само.

– Сумніваюсь.

– Справді? – промовив він зацікавлено, не гнівно. – У безпрецедентній для всього світу ситуації, де задіяно технологію настільки далеку від розуміння нами й будь-ким?

І знову вона змовчала, забарившись із відповіддю.

– Мені зараз важливо поговорити з капітаном Барбарою, – промовив він, повернувшись до оригінального сценарію. Власне, Джулія була здивована, що він взагалі так далеко був відійшов від свого першого питання.

– Капітаном?

– У відставці. Ви можете його знайти? Візьміть із собою мобільний телефон. Я дам вам номер, за яким дзвонити. Цей канал прохідний.

– Чому я, пане полковнику? Чому б вам не зателефонувати до нашої поліції? Або комусь з міських виборних? Я певна, що всі троє в місті.

– Навіть не намагатимуся. Я сам виріс в маленькому містечку, міс Шамвей…

– Щасливчик.

– … тож досвід мені підказує, що міські політики знають мало, міські копи багато, а видавець міської газети знає все.

Проти волі вона розреготалася на цю його фразу.

– Навіщо вам марудитися з телефонним дзвінком, якщо ви можете зустрітися з ним віч-на-віч? У моєму супроводі, звичайно. До речі, я якраз виходила з дому, щоби поїхати до свого боку бар’єра, коли ви подзвонили. Знайду Барбі, і ми…

– Він так себе по-старому й називає, невже? – здивовано перепитав Кокс.

– Я його розшукаю й привезу з собою. Влаштуємо міні-прес-конференцію.

– Я не в Мейні. Я в окрузі Коламбія. На Об’єднаному комітеті начальників штабів.

– Я мушу бути вражена? – Та так воно й було, трохи.

– Міс Шамвей, у мене нема зайвого часу, гадаю, у вас теж. Тож, в інтересах нагального вирішення цієї проблеми…

– А це можливо, як ви вважаєте?

– Перестаньте, – обірвав він її. – Не маю сумнівів, перш ніж очолити газету, ви були репортеркою, я певен, ставити запитання для вас цілком природно, але наразі фактор часу – головний. Ви можете виконати моє прохання?