Ендрія прикрила собі рот рукою. Очі її горіли чи то від жаху, чи від надлишку наркотику. Мабуть, від того й іншого разом.

– Цього не може бути, Джиме!

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, так любить казати Клодетт, – заговорив глибоко відсутнім тоном Енді. – Любила, тобто. Сьогодні вранці вона приготувала мені чудовий сніданок. Яєчню з залишками сиру від тако [100] . Боже!

Сльози, що було пригальмували, знову почали струменіти йому з очей. Ендрія знову поклала руку на його долоню. Цього разу Енді відповів їй рукостисканням. «Енді й Ендрія, – подумав Великий Джим, і нижня половина його обличчя скривилася у ледь помітній посмішці. – Близнюки Дурноголовці».

– Надіймося на краще, готуймося до найгіршого, – повторив він. Який мудрий вислів. Найгірше в даному випадку – це кілька днів жити відрізаними від зовнішнього світу. Або тиждень. Хоча, можливо, й місяць.

Сам він у такий розвиток подій не вірив, але, якщо їх налякати, вони швидше погодяться на його пропозицію.

Відгукнулася Ендрія:

– Та не може бути!

– Нам просто нічого достеменно невідомо, – сказав Великий Джим, і це таки була щира правда. – Звідки нам знати?

– Може, нам варто закрити «Фуд-Сіті», – промовив Рендолф. – Хоча б на поки що. Якщо ми цього не зробимо, туди може збігтися таке стовписько, як перед заметіллю.

Ренні відчув роздратування. Він приготував план, і це питання було в його списку, але воно стояло далеко не першим.

– Хоча це, можливо, невдала ідея, – поспішив Рендолф, помітивши вираз на обличчі другого виборного.

– Саме так, Піте. Мені ця ідея здається недоречною, – сказав Великий Джим. – Тут треба діяти за тим же принципом, коли банк не можна закривати на вихідний, якщо в нього туго з готівкою. Так лише спровокуєш паніку.

– То ми також обговорюватимемо й закриття банків? – перепитав Енді. – А що робити з банкоматами? Наприклад, у Брауні… у «Паливі & Бакалії»… і в моїй аптеці також… – На лиці в нього застиг сумнів, та раптом воно просяяло. – Здається, я бачив банкомат навіть у поліклініці, хоча не цілком певен щодо цього…

На якусь мить Ренні зачудувався, чи часом не пригощає цього чоловічка своїми пігулками Ендрія.

– Енді, я сказав про банк у переносному значенні, – ласкаво, по-доброму пояснив він. Отак от воно завжди й буває, коли люди починають блукати думками поза планом. – У подібних ситуаціях їжа – це ті самі гроші, в якомусь сенсі. Повторюю, бізнеси мусять працювати як звичайно. Це заспокоюватиме народ.

– Ага, – кинув Рендолф, це йому було зрозуміло. – Я второпав.

– Проте ти мусиш побалакати з директором цього супермаркету, як його прізвище, Кейд?

– Кейл, – доповів Рендолф. – Джек Кейл.

– А також з Джонні Карвером із «Палива & Бакалії» і ще з… хто там, нахрін, керує крамницею «Брауні» після смерті Діл Браун?

– Велма Вінтер, – проказала Ендрія. – Вона нетутешня, з іншого штату, а втім, вельми делікатна.

Ренні задоволено відзначив, що Рендолф усі імена записує собі до блокнота.

– Перекажіть їм усім трьом, що продаж пива і алкоголю припиняється до особливого розпорядження, – скривилося його лице у втішній усмішці, доволі лячній. – А «Діппер» закриваємо.

– Багатьом людям не сподобається заборона на випивку, – зауважив Рендолф. – Таким, як Сем Вердро.

Вердро був найуславленішим міським п’яницею, перфектним доказом того – на думку Великого Джима, – що акт Волстеда [101] аж ніяк не слід було скасовувати.

– Хай Сем і всі подібні йому трошечки помучаться, коли з продажу на якийсь час зникне пиво й кавовий бренді. Ми не можемо дозволити, щоби половина мешканців нашого міста понапивалися, як на новорічні свята.

– А чом би й ні? – здивувалася Ендрія. – Вип’ють собі всі запаси, та й поготів.

– А якщо почнуть бунтувати?

Ендрія змовчала. Вона не розуміла, навіщо людям здіймати бучу, якщо вони матимуть достатньо їжі, але суперечка з Джимом Ренні, як їй було відомо з досвіду, як правило, виявлялася непродуктивною, зате завжди втомливою.

– Я пошлю парочку хлопців, щоб з ними побалакали, – пообіцяв Рендолф.

– З Томмі й Віллою Андерсонами поговори особисто. – Андерсонам належав «Діппер». – Вони неблагонадійні, – ледь не прошепотів він. – Екстремісти.

Рендолф кивнув.

– Ліваки. У них над баром висить портрет дядюна Барака.

– Саме так. – «До того ж, – цього він не мав наміру висловлювати вголос, – Дюк Перкінс дозволив цим двом нікчемахам хіпі утвердитися з їхніми танцями і гучним рок-н-ролом і пиятиками до першої ранку. Прикривав їх. Лишень тільки згадати, до яких неприємностей усе це призвело мого сина з його друзями». Він обернувся до Енді Сендерса: – Також і ти мусиш сховати під замок усі ліки, які продаються тільки за рецептом. Звісно, не назонекс, і не лірику [102] , нічого такого. Сам знаєш, які я маю на увазі.