Шрифт:
Барбі не відповів. Йому заціпило розум.
– Вам треба зустрітися з виборними й шефом поліції, – настановляв Кокс. – Треба поінформувати їх, що Президент оголосив у Честер Міллі воєнний стан і ви призначені відповідальним офіцером. Я певен, спочатку ви зустрінете якийсь спротив, але інформація, яку я вам щойно надав, допоможе вам зміцнити вашу позицію як посередника між цим містом і зовнішнім світом. Крім того, я знаю ваш талант переконувати. Сам переконався в ньому в Іраку.
– Сер, – промовив Барбара. – У вас настільки хибні уявлення про тутешню ситуацію. – Він провів рукою собі по голові. У нього вже вухо свербіло від цього чортового телефону. – Ви нібито усвідомлюєте, що таке цей Купол, і в той же час не можете собі уявити, на що вже перетворилося завдяки йому це місто. А минуло якихось лиш тридцять годин.
– У такому разі допоможіть мені зрозуміти.
– Ви кажете, що Президент мене призначив. Припустімо, я дзвоню йому і кажу, що він може поцілувати мене в мою голу рожеву сраку?
На нього перелякано подивилася Джулія, і це додало Барбі натхнення.
– Або припустімо, я скажу, що був зашифрованим агентом Аль Каїди і планував його вбити – стрель, просто в голову. Як щодо цього?
– Лейтенанте Барбара, тобто полковнику Барбара, ви вже достатньо сказали…
Барбі так не вважав.
– Чи зможе він прислати ФБР, щоб мене вхопили? Секретну службу? Бісову Червону армію? Ні, сер. Він нічого не може.
– Ми маємо плани на те, як це змінити, я вам уже пояснював, – голос Кокса втратив розслаблені, поблажливі нотки. Тепер просто один старий вояк гаркнув іншому.
– Ну, якщо це спрацює, прошу, присилайте будь-кого з будь-якої федеральної агенції, нехай мене заарештують. Але поки ми залишаємося відрізаними, хто тут мене захоче слухатися? Вберіть собі це в голову: це місто відокремлене. Не тільки від Америки, а від цілого світу. Ми тут нічого з цим не здатні зробити, і ви зі свого боку теж.
Кокс заговорив заспокійливо:
– Друзяко, ми намагаємося вам допомогти.
– От ви так кажете, і я вам майже вірю. А хто ще повірить? Коли люди бачать, якого сорту послуги вони отримують за свої податки, бачать солдатів, що стоять до них спинами. Це вельми переконливий доказ.
– Щось забагато ви говорите як для того, хто вже сказав «ні».
– Я не кажу «ні». Але щойно я лише чудом уникнув чергового арешту й оголошувати себе комендантом наразі не дасть ніякої користі.
– То, мабуть, я мушу зателефонувати першому виборному… так, де тут його ім’я… Сендерсу… і повідомити йому…
– Саме це я й мав на увазі, кажучи, що у вас хибні уявлення. Тут зараз те саме, що було в Іраку, тільки й різниці, що ви тепер не польовий офіцер, а сидите у Вашингтоні і стали таким же нетямущим, як решта отих кабінетних солдатів. Слухайте сюди: часткові розвіддані – це гірше, ніж зовсім ніяких.
– Неповне знання – небезпечна річ, – задумливо промовила Джулія.
– Якщо не Сендерс, тоді хто?
– Джеймс Ренні. Другий виборний. Він тут альфа-кнур.
Запала пауза. Потім Кокс сказав:
– Можливо, ми залишимо вам інтернет. Хоча дехто з нас тут вважає, що його блокування – це рефлекторна реакція.
– Чому це вам так ввижається? – спитав Барбі. – Хіба ваші там не розуміють, що, якщо ми залишимося з інтернетом, рецепт пиріжків із журавлиною тітоньки Сари рано чи пізно обов’язково просочиться у світ.
Джулія випросталася на сидінні й беззвучно проартикулювала губами: «Вони хочуть заблокувати інтернет?» Барбі показав їй пальцем: «Зачекайте».
– Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?
Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.
– Плюс, – оптимістично продовжував Кокс. – Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.
– Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, – сказав Барбі.
– Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п’ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея [156] , на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.
– Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?
156
Кертис Емерсон Лемей (1900–1990) – син бідного бляхаря, талановитий студент, цивільний інженер, став пілотом-навігатором бомбардувальника «Летюча фортеця», під час Другої світової війни командував військово-повітряними з’єднаннями в Європі й на Тихому океані, автор концепції й організатор тотальних бомбардувань Німеччини та Японії, повний генерал, після війни служив у ВПС і Пентагоні, уславився як активний пропагандист «превентивних ядерних ударів».