Це тривало так коротко, так незбагненно коротко, майже миттєво, що Тимофій і не втямив, як опинився перед порогом своєї хати, — тверезий у голові й п'яний у тілі; як довго сидів під хатньою стіною на лавці; як мало не до півночі теленіла йому на вухо Марія про свій жаль до бідної вдовиці Естер, і завчено й звично гладила в темряві зарослі чоловікові груди, а Тимофій лежав із міцно стуленими очима, й здавалося йому, що то молода гадина холодною шкірою пече його ожилу шкіру. І він різко й поквапливо перевернув Марію на себе…

…А НАВЕСНІ ЕСТЕР вродила дитину.

Русяву дівчинку.

І назвала її Ханою.

Хана — то й Хана. Була війна. Чоловіків — кого вибили на австрійському фронті, кого спровадили на той світ русаки. Терплячі жінки стужилися за чоловічою ласкою. А у Вижниці чоловіків, іще при здоров'ї й при силі, було більше, ніж у Тисовій Рівні.

Отож заздрісні, ті, що при своїх ґаздах, рівнянські баби швидко винесли присуд розбагатілій на один рот єврейці-вдовиці: Естер носила до Вижниці на базар яблука й груші. Хтось її там сподобив. Зробилася дитинка. Природна справа. А що іще один рот… де годуються троє, вигодується й четверте.

Сандуляки називали найменшу Машталерчину доньку Анною і забавлялися з нею, як із рідною: Естер частенько, за наполяганням Марії, залишала дитину в сусідів, сама пропадаючи із садовиною та іншими сметанами-молоками на вижницькому торжку. А Марія — коли через паркан покрикувала на старших Машталерових дітваків, що тягали немовля як не в тачці, то трусили на руках, не дуже дбаючи про його безпеку, а коли й сама подовгу гладила русяві кучері: «Шкода маленького жиденяти… Шкода Естер з її вдовиною судьбою… Шкода дітей, що не знають татової ласки…»

А поміж тим трохи жаліла й себе: хотіла, але чомусь не могла більше вчинити Тимофієві дитинки. Такої ж мацюцької й запашної, як русява, ніби їхній Андрійко, Хана — Анна.

Так рік за роком у клопотах минало сусідське життя.

Коли весело, коли слізно тягнулися дні й у Тисовій Рівні.

Але Пурім, ані звичайний, ані малий, Машталери більше ніколи чомусь не святкували. Чи, може, через те, що старіли, чи через постійну хвилю статків-нестатків. Отож більше ніколи не кликали до себе й Сандуляків, хоча хвіртка між двома обійстями була постійно відчинена.

А згодом не до Пуріму стало ні в Вижниці, ні в Тисовій Рівні. Страх і неспокій поперемінно сковував людей, бо прийшов і пішов твердий на вдачу москалик, прийшов і пішов звиклий до муштри й дисципліни румун, знову вступивши край швидкому до дій москалеві.

Однак велика таємниця, що лежала поміж двома людьми — Тимофієм Сандуляком і Естер Машталер — залишилася б навіки таємницею, коли б не та колісниця, що неслася цілим світом і цими горами, і не дивилася під свої колеса, переїжджаючи ними винних і невинних, пов'язаних між собою коли любов'ю, коли ненавистю. Так, ніби ті колеса не могли відрізнити людей від риби, яку щодня переїжджали кінські підводи, переходячи притоку Черемошу — Білий потік — убрід, бо так багато було тої риби форелі в тодішніх горах.

Отож риби в потоках і ріках тоді прибувало, а людей меншало.

Бо майже ніколи не є навпаки.

…ОДНА ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ СОРОК П'ЯТОГО РОКУ подобрілий москаль процідив крізь зуби євреям — колишнім румунським підданим — забиратися з совіцької тепер Буковини в свою Румунію. Але робити то скоро, поки він не передумав і поки він не переписав закони для чужих євреїв.

Починалося ще одне велике переселення люду, поріділого в нетривкі часи миру і в сповільнені часи воєн.

Біла, як збиране звечора молоко, Естер, із заломленими в замок худими пальцями, стала на порозі Сандулякової хати. її великі сірі очі були повні відчаю і тамованих сліз. Нагла гризота витончила й без того пісне тіло так, що сукенка з фартухом висіли на ній, як ганчір'я на городньому опудалі. Була простоволоса, без хустки, в гумових калошах на босу ногу, з постарілим разом із нею сірим своїм лейбиком на лівому плечі.

Естер якусь мить мовчки постояла біля дверей і раптом сіла просто на підлогу, як сідають юдеї в час жалоби.

Вражена Марія, що на той час совала порожні баняки під припічком, випустила з рук коцюбу й підбігла до Машталерки.

Вона зводила безсилу жінку на ноги і з переляку кричала у прочинені в сіни двері:

— Тимофі-і-і-і-ю! Чуєте, Тимофію, йдіть скоренько до хати!

Тепер зів'яла Естер сиділа на постелі під стіною й дивилася на Сандуляків, а Сандуляки дивилися на неї.

— Візьміть Хану до себе а хоч би служницею, але врятуйте невинну дитину, — сказала раптово, ніби замахнулася сокирою. І впала перед обома на коліна, тягнучи руки, як для обіймів. — Вона добра. Чиста. І на жидівку не схожа. — Дивилася, немовби пекла очима простір між Марією й Тимофієм. — Вона майже ваша… — плакала й висякалася в поділ сукенки Естер. — У нас нема золота, щоб заплатити вам за таку дитину. А вона нікуди не хоче йти з Тисової Рівні, і ні до кого, крім вас. Я можу заплатити вам лише її чистотою й невинністю. — Естер говорила схлипуючи й знов тягнула руки до Маріїних колін, намагаючись їх обняти. — Ми мусимо їхати звідси… Ми мусимо виривати себе з корінням… Ви знаєте, що робили з жидами в цю войну в Польщі. А як не знаєте всього, то я й розказувати не розкажу… краще не знати… може, тепер у Румунії хочуть з нами зробити те саме… а Хана… вона — як вилушок із лісового горішка. Спасіть її як свою дитину… зо мною вона не спасеться…