— Тримаюся, тримаюся. За кого мені ще триматися… — зітхнула й зникла за ним у темряві кукурудзяного коридору.

…У криївку під гук пробиралися мовчки й швидко, але як ніколи обережно. Ніч була місячна, ясна, так що не довелося блудили зарослими лісовими стежками.

Юрко з Коляєм несли на плечах двоє бесаг із речами. Корнелія йшла з відром сливок, що їх дала в дорогу Климиха.

За короткий час минули межу між Березовом і Білим Потоком, перейшли Білий Потік і опинилися під Верхнім Яблуновом.

Гук починався зі скали над самісінькою дорогою, що вела з Білого Потоку до Верхнього Яблунова.

Пахло ранньою осінню.

Звучно шумів водоспад і верхів'я букового лісу.

Одинокі сови лякали слух несподіваним шурхотом.

Злодійкуватий місяць плив поміж хмарами, ніби дрочився з усіма, хто тепер у дорозі.

За інших обставин можна було би припертися до бука й пересидіти решту ночі, вгорнувшись куфайкою чи кептарем або зарившись у тепло нагорнутого листя, а вранці схопитися, збігти до водоспаду, облити себе морозною водою — й піти далі, зганяючи короткий і тривожний сон.

Раніше також було небезпечно, але сьогодні небезпека така, що треба сторонитися кожного звуку й кожного скрипу. День тепер не помічник, лиш ворог. Але треба щось придумати, щоб день із ворога зробився приятелем. Що б то ще придумати таке, щоб воно не викликало незгоди Коляя й Юрка, а з іншого боку — не викликало підозри ворога, що, може, вже йде їхнім слідом?

Виснажлива ніч скоро добіжить свого кінця, настане день — свята неділя — й за ними закриється лаз криївки. І знову густий і затхлий морок закритого простору ляже на плечі важкою брилою.

За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.

Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.

Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.

Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?

— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.

— Корову продавати не будемо, — почала Корнелія.

— Будемо продавати бичка, — докінчив Коляй.

— Ні, придуритися ґешефтарями тепер не вдасться. Цей спосіб давно відомий і їм, і нам. Таку брехню з продажем чи купівлею легко розколоти. Залишається хитріше: будемо кликати на весілля.

— Куди-куди?! — Юрко мало не вдавився ожинами, що навпомацки обривав круг себе.

— На весілля, — повторила.

Коляй засміявся так голосно, що луна подалася в скалу й вернулася назад.

— А ти будеш молодою? — чи то запитав, чи то ствердив Юрко.

— А чого ви смієтеся? — образилася Корнелія. — Я придумала добре. В таке може повірити навіть найзаклятіший емґебіст.

— Го-го! — присвиснув Юрко. — Ніби ти знаєш, у що він може повірити…

— Вони нам наступають на п'яти, а їй у голові весілля… — говорив Коляй, розшнуровуючи черевики. — Але жарти жартами, а хвіст — набік. Розказуй.

— Ви ще не чули, а вже гудите, — в голосі Корнелії дзвеніла образа. Та по хвильці мовчання вона озвалася знову. — Сьогоднішню неділю й ніч пересидимо тут. Трохи наберемося сил, а в понеділок підемо від села до села — нібито просити на весілля в Старі Кути до Василинки Федунякової. Я знаю, що в неї в цей четвер весілля. Юрко буде молодим, я — за дружку, Коляй за дружбу. Весільне вбрання я взяла в Калини. Так що все майже правдиво. Нам би дійти до Кутів, а там ноги поле самі знайдуть.

— А чого я молодим маю бути? — нерозуміюче питає Юрко. — Я вашого галицького звичаю не знаю, людей не знаю, ще по-румунськи буду просити. Ти що, не чуєш моєї говірки? Ні, ти придумала навіть дурніше, ніж ми з тою коровою. — Гриб чомусь сердився. — Та й хто по понеділках на весілля кличе? У мене нерви й так, як дріт натягнутий, а ти жартуєш із нами, чи справді віриш у таку дурницю.

— Ти дослухай до кінця, а потому будеш кипіти! — обірвала його Корнелія. — Нам треба лишитися живими й виконати наказ проводу — чи змагатися, хто з нас дотепніший?

У мене також нерви не на місці. Я за три доби невідомості три життя пережила, але що з того, що зараз я буду кипіти чи гудити ваш план з кутською ворожкою?

Кого ми тепер повинні звинувачувати, що не забезпечив нам надійного плану легалізації? Кого? Провід?! Та ми самі провід, коли нам довіряють самостійно придумати вихід. Проводові самому аби протриматися. А ми тут сваримося через те, що змучені й нервові, а не через щось інше.

Не сваритися нам, братчики, треба. Треба з розумом радитися, а не приймати рішення галай-палай. А нерви й злість не дають голові ясності. Так що не сварімося, а думаймо.