Тоді обійшла один бік скали.

Ні сліду.

Спустилася до гука.

Вхід у криївку закритий. По тому, як лежав камінь перед входом, Корнелія зрозуміла, що там нікого немає.

Вона витратила добрий шмат часу, поки відсунула брилу, щоб зазирнути всередину. Звідти війнуло затхлістю й вогкістю. Тут давно не пахло живим духом.

Корнелія зашпорталася за залізний прут, що лежав відразу за входом. Це був знак: сюди ніхто не заходив.

Вернула на місце камінь, прикинула листям затоптану землю. Голосно, так голосно й протяжно, що, здавалося, пересилила шум водоспаду, свиснула.

Раз.

Удруге.

Глуха луна вдарила в скалу й вернула назад.

Корнелія кинулася до бесагів. Усе на місці, крім харчів і двох капелюхів. Дзеркальце з фарбованим півнячим пером блиснуло в траві.

Доходило туго, але цілком ясно: Коляй з Юрком лишили її саму. Вовкам, ведмедям, мисливцям у погонах.

Не може бути! Вони десь тут…

— Коляю-ю-у-у! — не криючись, гукнула щосили.

— ю-у-у… — озвалася скала.

її болів низ живота й не слухали руки. Серце гупало на весь ліс. Кожна крапля роси, що падала з дерев, дзвеніла, як цвях об домовину.

— Юрку-у-у! — кричала, тримаючись за бука. — Юрку-у-у…

Настав ранок. Зійшло сонце, а з ним — зійшла роса з дерев і трави. А Корнелія лежала долілиць, обіймаючи обома руками пожухлу з учорашньої ночі папороть. Сьогодні папороть із пахучого зілля зробилася сухою триною без запаху, що кришилася від дотику.

Вона знову хотіла кричати на весь ліс, на всі гори. Стати отак на найвищій точці скали — й ридати й трембітати, щоб її почув іще хтось, окрім гука.

Та великий жах прицвяшкував до землі намертво, що вона ладна отут запастися, увійти, як колись увійшла в землю ота нещасна Анна під Вашківцями, й ту гору люди назвали Анниною. Анна запалася в землю, тікаючи від переслідування турків-татарів, а вона, Корнеля, злилася б зараз із оцією кам'янистою землицею від жалю й розпуки: її зрадили свої.

Могла сподіватися будь-чого, лише не такої ганебної втечі побратимів. Після трьох років обіймів зі смертю, великих утрат і розчарувань — і, милостивий Боже, після вчорашньої ночі зі слідами її чесного дівоцтва…

Добре, Юрко… Ті буковинці такі хитрі, що самі себе би перехитрили. Але Коляй… Навіть коли він не погоджувався на її план, треба було відкрито сказати: «Йди, дівко, своєю дорогою». Ні, він добре знав, що мусив би в усьому слухати Корнелію, бо вона лишилася за старшу.

Але хто сказав, що він повинен був обов'язково пристати на її план? Утрьох могли придумати щось більш надійне. У них була сьогоднішня свята неділечка, ціла ніч. Хіба до голови не прийшло би що розумне, коли її легенда така смішна й нікудишня?

Господи, за що ти так караєш тоді, коли кари не сподіваєшся? Чим я так прогнівила тебе, Господи? Недоношеним до вівтаря дівоцьким вінком?!

А коли б мене були вбили чи зґвалтували ті, не наші, — це було б угодно тобі, Господи?

Коли б я вмерла, так і не спізнавши навіть такої дрібки радості, ти був би щасливий?

Але ж я спізнала цю радість з тим, з ким хотіла.

Хіба тобі цього мало, Боже?

І враз страшна думка забилася в скроні: а що, як він пішов привести емґебістів?! Купити собі життя її смертю?!

Ні, все що завгодно, лише не це. Дала би голову на відгин, що Коляй на зраду не годен.

А це хіба не зрада?! Не більша зрада від будь-якої іншої? Якої ще зради треба, коли вона мало не їсть траву від нерозуміння й болю, а вони десь, може, зараз миють їй кістки чи дають ногам поля на Буковину? Хіба вона була б тягарем у дорозі? Та вона на собі винесе ще будь-якого хлопа!

А може, Коляй піддався отому бессарабіянинові «Грибові». Але ж і «Гриб» розумний: знає, що йому місця в горах нема. Він мусить іти в свою Буковину. То чому погордував Корнелією? Він її не перший раз знає, хіба вона коли його лишила в трудну годину?

З усієї сили трималася руками за жухлу траву, неначе за власне волосся, й підвивала зраненою звіриною.

їй іншого виходу не було: або чекати облавників, або пробиратися на ту осоружну тепер їй Буковину.

Але як? Скоро сонце стане в полуднє.

…ЗА ДЕНЬ КОРНЕЛІЯ пройшла троє сіл.

Перше село минула, не заходячи в жодну хату: не мала би сили ані брехати, ані чинитися, що справді кличе на весілля.

Била суху порохняву дорогу між горами й думала, думала.

Людей траплялося мало: хто городи копав, хто в полонинах отаву косив. Хіба що діти йшли від школи, то кричали навздогін: «Весілє, весілє, а дід бабу віддає».

Дивилася собі під ноги й чула, як одна-єдина думка свердлить мозок: чому вони її лишили, не сказавши ані словечка? Утекли, як останні боягузи? Хіба вона їх на ланцюгах тримала? Як можна було так зробити з нею без попередження?

Зупинилася на третьому селі. Ґаздиня, що дала ночівлю, була мовчазною старшою жінкою з глибокою складкою впоперек чола. Корнелія сподівалася, що вона не розпитуватиме ні про що. Але пані Ксеня виявилася занадто цікавою.

Як лише повкладалися спати, господиня заговорила в потемках без перепочинку: