– А лягаві?

– Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

– Сутенерів теж не існує?

– Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

– Зате є інша можливість – притягти за неробство.

– Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, – і Маріанна киває на профуру. – А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

– Цікаво – такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

– Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса – не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.

По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

– А що буде, коли станете старшими?

– Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

– Але ж є ще одна перспектива – вийти вигідно заміж! – встряє Єлена.

– А я цього й не відкидаю, – погоджується Маріанна. – Це взагалі ідеальний варіант – вийти заміж за дійсного члена академії наук.

– Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, – засміявся я.

– Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне – прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

– До нас ідуть, – шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

– Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno? [9]

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

– Готі го арістос ятрос каі, – каже Єлена.

– Хреяс тон ен моріон, – підтримує розмову Маріанна.

– Батрахоміомахія, – пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! – і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.

– Ясу, – задумливо вуркоче Єлена. – Епіклорес магес тріполітікос.

Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:

– Рrzepraszam… Slyszalem, zе гоzmаwіаli'sсіе w jаkim's nіеznаnym jezуku. Wlа'snіе doszlo do sрrzесzki, со tо zа jezуk. Рrzуjасіеl m'owi, zе lоtеwskі, а jа – zе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми по сперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я – що грецька).

Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:

– Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий – Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.

Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.

Ми п’ємо своє шампанське, вони – свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена – її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.