Шрифт:
Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.
– Marek! Сhod'z tutaj! [10]
– Nie jestem Marek. [11]
10
Марек! Іди сюди.
11
Я не Марек.
– Wszystko jedno. Сhcesz kielicha? [12]
Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:
– No, a teraz ty mnie postaw. [13]
Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.
12
Яка різниця. Хочеш випити?
13
Ну а зараз ти мене пригостиш.
З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» – великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:
– Antek! Trzymaj sie dupy! [14]
– Rysik! Jestes zuch. Ale nie pszyciskaj sie zamocno, bo ci klamka padnie. [15]
– A co wy, chlopaki! To tylko tango z przyciskaniem. [16]
14
Антек! Тримайся дупи!
15
Рисіку! Ти молодець. Але не притискайся сильно, бо тобі клямка впаде.
16
Та ви що, хлопці! Це тільки танго з притисканням.
– No to cisnij, cisnij, ale pamietaj, 'ze to nie cytryna. [17]
А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить – так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.
17
Ну то дави, дави, але пам’ятай, що то не лимон.
Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.
– З тобою один чоловік має перебалакати, – каже Франьо.
– Хто?
– Зараз побачиш. Ходім до бару.
Курдупель підводить мене до високого столика, за яким – хто б ви думали? – сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.
Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.
– Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?
Я киваю, хоч і не розумію.
– Дуже велика.
Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?… Ага, у мене ж є цигани. А тут – велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.
– Візьмешся? – питає міліціонер.
– Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.
– Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа – сто двадцять.
«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця. Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини – аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину – з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.