— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.

«То вони обидві проти мене!»

— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…

Авдиторія сміється. Один — один.

— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…

— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?

— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.

— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»

Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:

— Мені можна вийти на кафедру?

— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?

— Спробую.

«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.

— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:

— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?

Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:

— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.

— Мене не попереджали.

— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.

— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.

— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».

— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!

Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.

— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.

— Гошовська Галина!

Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.

— Сідайте. Ошевич Магда!

— Я тут, — нордична посмішка валькірії.

— Оленчук Галина!

«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».

— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».

— Цап Галина!

Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:

— Я не Галина, я — Катря.

— Вибачте… Цирлик Олена!

— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.

«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:

— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…

— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».

— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.

Альона починає:

— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…

— Цікаво! То Ви феміністка?

— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!

— За що ж нас так?…

— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки

самозакохані і цинічні.