— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!

Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.

Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20], зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.

Анджела йде попереду, майже торкаючись коричневих крил слоноподібного монаха, і Джипсі заздрісно поціновує її сліпучо-білі джинси з велетенським червоним лейблом, що ритмічно коливається на стегні. «Чому я, дурна, не купила такі самі? Копійки ж коштують!» — картає себе Джипсі, і легкість під паском розсмоктується з приємною сверблячкою.

Біля Ціонської площі знову виростають вежі готелів, а натовп насичується американськими туристами до межі кристалізації. Строката студентська зграя (Wоw! Оh, lа-lа! Wоw!) відносить на тротуарні марґінеси навіть незворушних, твердих у змаганнях з вуличної штовханини хасидів. Францисканці, виконуючи коротку німецьку команду ватажка, перебудовують свій загін у тевтонську «свиню» і могутнім притиском розштовхують вавкаючу каліфорнійську молодь. Джипсі не відмовляє собі у задоволенні допомогти ченцям; вона обирає жертвою товстеньку студентку з картатим наплічником і підкоченими штанятками. З бойовим шепотом «Вlооdу gіrl!» Джипсі штовхає студентку. Та відлітає до вітрини, наповненої різнокольоровими горішками. Чорно-білий хасид здивовано дивиться на агресивну Джипсі. Та шаріється.

Зліва, у проймі провулка, відкривається корабель православного собору.

— Бачиш тую церкву? — показує на храм Анджела. — Це російська катедра, там повінчались Пуґачова з Кіркоровим.

— Зайдемо?

— Краще довше походимо Старим містом. Там багато цікавого.

— Твій Циппо міг би нас підвезти машиною. Мали б набагато більше часу.

— Він такий самий жлоб, як і твій Йосі.

— Йосі? — сміється Джипсі. — Ти бачила його тачку? Вона до Нацрет Ілліту [21] не доїде, не те що до Ершалайму. Ми минулого тижня їздили до його родичів у Капернаум, так мотор пчихав, як хворий дідько. То ж розвалюха…

— А кілько Йосі твоєму років? — перебиває Анджела.

— Він не каже. Мабуть, шістдесятка вже є.

— Мав би тебе возити, старий козел. Ти до нього поблажлива.

Джипсі не відповідає. На лінії вуличної перспективи з'являються стіни Старого міста і Яффська брама. Шоколадного кольору тіні підкреслюють кожну западину і каверну в епідермісі середньовічних стін, складених з шафранового єрусалимського каменю.

Жінки проходять браму і йдуть вузьким фортечним провулком вглиб вірменського кварталу. Зграйка туристів фотографує резиденцію католикоса, бездоганно сюрреалістичну (велетенські печериці, вмонтовані у накривки скелястих скринь) у спекотній марі, що запаковує до вібруючої лялечки жовтий прямокутник Давидового міста. Настає той літній, регулярний палестинський полудень, коли небо, немов пересичене кобальтом, бірюзою, ультрамарином, обвиває себе ледь помітною мерехтливою сірою плівкою, і безодня небесної лінзи глибшає до парабол космічного урвища, до відкритості стратосферного фіолету, до кольорової схеми з астрономічного календаря.

Вулиця виводить на заповнену сувенірними кіосками площу, де жінки заглиблюються у півторагодинне передивляння невичерпної орієнтальної біжутерії, у блиск і мерехтіння цирконів, хризолітів, халцедонів, циммофанів, яшми, ельбаїтів, хромдіопсидів, танзанитів, ставролитів, сардонів, селенітів, агатів, парпараджі, кварцу, мохового каменя, гематитів, гранатів та їх різноякісних підробок. Зрештою, купивши чудове ортоклазове намисто із справжнім солярним каменем-кулоном і три дешеві підробки з метакрилового шкла та полівінілацетату, відчувши немарність першої частини своєї пригоди, вони сідають відпочити у каварні, обладнаній мокротливим кондиціонером.

— Яка дурна спека! — каже Джипсі, витираючи рясний піт. — Що замовимо?

Після недовгих блукань багатомовним меню жінки замовляють фруктової горілки і пляшку охолодженого тоніку.

— Не розвезе? — хвилюється Джипсі.

— Не бійся, мала. Тут увесь алкоголь випаровується з потом. Миттєво. Особливо цей сухенький «кеґлевич», — Анджела зустрічає принесену пляшку вузьким вказівним тестом. — Господи! Як би я зараз напилась нашої з перцем!

— А я любила самогон з тоніком, — признається раптом Джипсі, розбовтуючи жовтуватий коктейль.

— За все те і всіх, що і кого ми любили!

Жінки п'ють.

— Занадто солодке вийшло, — констатує Анджела.

— Ніяк не можу все ж таки второпати, — продовжує признаватись Джипсі, — нащо тобі, Ангельо, потрібно було сюди приїжджати. Ну, зі мною більш-менш зрозуміло: безробітна, з пустою філологічною освітою, нікому там не потрібною, без хати, і в Аріка зарозумілий батечко-прохвесор. Жодних перспектив нормального існування. Декрет, прання, каструлі, орендовані квартири і копняки від господарів. Циганський факультет… А ти? Мала ж роботу, працювала як дипломований інженер… Своя власна хата. Вадим твій теж чоловік далеко не бідний. Через роки три — дочку заміж, і вільна пташка! Нащо тобі здалася ця вся заробітчанська нелегальщина? Ця спека?

— Нащо починаєш?

— А коли нам ще з тобою поговорити? В кімнаті завжди або ще три дівки, або твій дурнуватий Циппо.

— Зате твій Йосі такий великий розумник, аж пре…

— Принаймні наш, з України. А той твій бандит — румун. Двох слів без бессарабського мата не скаже.

— Давай ще, — пропонує Анджела.

— Ху, — видихає Джипсі. — Я б чимось і закусила. Якимось коржиком гарячим…

— А яку ти мову вчила?

— Українська філологія.

— А ще якісь мови?

— Трохи англійську знаю. Спеціалізовану школу закінчила.