У ньому вона вела передусім клас, що стосувався фізичного тренування і бойових мистецтв. Членами цього першорядного клубу з високими вхідною платою і членськими внесками було чимало відомих людей. Для жінок Аомаме відкрила кілька класів з техніки самозахисту. Це стало її коником. Виготовила полотняний манекен, схожий на здоровенного чоловіка, пришивши між його ногами чорну робочу рукавицю з двома м'ячиками, щоб надати йому реалістичної подоби, послідовно навчала жінок, членів клубу, завдавати удару ногою в пах. Ударяти швидко, немилосердно й не один раз. Більшості жінок таке тренування надзвичайно сподобалося, і в освоєнні цієї техніки вони досягли помітно високого рівня. Та серед людей, які, нахмурившись, спостерігали цю картину (звісно, більшість становили чоловіки, члени клубу), знайшлися такі, що поскаржилися начальству — мовляв, що не кажи, це вже перебір. Унаслідок цього менеджер викликав до себе Аомаме й дав вказівку утриматися від навчання, як завдавати удару в пах.

— Але ж без цього прийому жінки практично не можуть захиститися від нападу чоловіка, — переконувала вона менеджера. — Загалом чоловіки більші й сильніші. Для жінок миттєвий удар ногою в пах — єдиний шанс перемогти. Так казав і Mao Цзедун. Мовляв, шукайте слабе місце супротивника й, випередивши його, завдайте йому нищівного удару. Іншого способу перемогти армію партизани не мають.

— Як ви знаєте, ми — відомий у столиці першорядний спортивний клуб, — сказав розгублений менеджер. — Більшість його членів — знаменитості. У всьому нам треба зберігати гідність. Найголовніше — імідж. А ось те, як жінки, пронизливо викрикуючи, вчаться вдаряти в пах, незалежно від причини, трохи його підриває. Уже траплялися випадки, коли потенційні члени клубу, навідавшись до нас на оглядини й випадково побачивши ваше заняття, відмовилися від вступу. Хоч би що казав Mao Цзедун або Чингісхан, таке видовище викликає у більшості чоловіків тривогу, роздратування й неприємні відчуття.

Чоловічою тривогою, роздратуванням і неприємними відчуттями Аомаме ніскілечки не переймалася. Адже така неприємність — ніщо в порівнянні з болем насильно зґвалтованої жінки. Однак противитися вказівці менеджера вже не могла. Довелося значною мірою знизити рівень наступальності в техніці самозахисту, яку вона започаткувала. Використовувати манекен заборонялося. Унаслідок цього зміст тренування пом'якшав і перетворився на формальність. Звісно, їй це не подобалося, висловлювали невдоволення і жінки, але позбутися роботи вона не хотіла.

За її словами, в разі силового нападу чоловіка майже не залишається іншого ефективного способу оборонитись, як завдати удару ногою в пах. Відомий прийом — схопити нападника за руку й викрутити її за спину — в реальному бою непросто чисто застосувати. Реальність — не кіно. Замість того щоб удаватися до нього, краще вже нічого не робити, а кинутися навтіки.

Аомаме знала принаймні десять різних способів удару в пах. Випробувала їх на молодших від неї хлопцях, дозволивши їм використовувати захисні засоби. «Ваш удар, Аомаме-сан, навіть при захисних засобах досить болючий!» — зойкали вони. «Якщо виникне потреба, то завчені технічні прийоми слід вживати на практиці без жодних вагань. Якби на мене напали якісь нерозважні типи, то я показала б їм, що таке кінець світу! — вирішила вона. — Добряче показала б їм прихід царства небесного. Послала б їх прямо на Південну півкулю і разом з кенгуру, великими й маленькими, засипала б попелом смерті».

Розмірковуючи над приходом царства небесного, Аомаме сиділа перед шинквасом бару й попивала коктейль «Tom Collins». Вдаючи, що домовилася з кимось про зустріч, раз по раз позирала на годинник, але насправді нікого не чекала. Вона прийшла сюди лише в пошуках відповідного чоловіка серед відвідувачів. Минула половина дев'ятої. Одягнена в синювату блузку під бурим жакетом від Кальвіна Клайна й темно-синю міні-спідничку, Аомаме й сьогодні не взяла із собою спеціальної мініатюрної плішні, а залишила відпочивати загорнутою в рушник на споді шухляди комода.

Цей заклад у Роппонґі був відомий як бар для одинаків. Славився тим, що тут неодружені чоловіки шукали неодружених жінок або навпаки. Його відвідувало й чимало іноземців. Усередині бар оздобили на зразок пивничок на Багамських островах, в яких засиджувався Хемінґвей. Стіни прикрашали меч-риби, зі стелі звисали риболовні сіті. Висіло кілька фотографій на пам'ять про те, як люди витягували з води велетенську рибу. Був і портрет життєрадісного письменника. Здавалось, відвідувачі не переймалися тим, що в останні роки життя він потерпав від алкоголізму і застрелився з мисливської рушниці.

І цього вечора до Аомаме озивалося кілька чоловіків, але ніхто з них їй не сподобався. Два студенти, з вигляду гульвіси, закидали вудку, але вона навіть не спромоглася їм відповісти. Сухо відмовила й службовцеві років тридцяти з непривітним поглядом, сказавши: «Бо домовилась зустрітися з однією людиною». Молоді чоловіки загалом їй не подобалися. Вони — зарозумілі і самовпевнені. З ними нема про що говорити. І в постелі надто жадібні й не знають, що таке справжня насолода від сексу. Віддавала перевагу вже трохи підтоптаним чоловікам середніх літ, бажано з поріділим волоссям. Не вульгарним, а охайним. З відповідною формою голови. Однак таких нелегко знайти. А тому, хоч-не-хоч, доводилося йти на компроміс.

Озираючись навколо, Аомаме безшумно зітхнула. І чого це у світі не видно «відповідної людини»? Вона згадала про Шона Коннері. Сама згадка про форму його голови відгукнулася в її тілі тупим болем. «Якби випадково він тут з'явився, я зробила б усе, щоб заволодіти ним», — міркувала Аомаме. Та, безперечно, Шон Коннері не міг опинитися у барі для одинаків у Роппонґі, оздобленому, як пивничка на Багамських островах.

На широкому телеекрані виступав рок-гурт «Queen», чию музику Аомаме не дуже любила. А тому старалася на нього не дивитися. Намагалась не слухати й музики, що линула з динаміка. Нарешті гурт закінчив свій виступ й натомість з'явився квартет «ABBA». «Ойо-йой», — подумала Аомаме. Її охопило передчуття, що цей вечір буде для неї нікудишнім.