— А з пістолета «Beretta» ви стріляли?

— Так. Бо тепер усі звикли до нього. Але для мене він трохи заважкий. Бо якщо його зарядити повністю, то заважить майже кілограм.

— Сам корпус важить вісімсот п'ятдесят грамів, — сказала Аомаме.

Аюмі глянула на неї очима власника ломбарду, який оцінює вартість ручного годинника.

— Аомаме-сан, звідкіля у вас такі докладні знання?

— Я давно цікавлюся стрілецькою зброєю, — відповіла Аомаме. — Але, звісно, не стріляла з неї.

— Невже? — немов повіривши, сказала Аюмі. — А от я люблю стріляти з пістолета. «Beretta» — важкий, але віддача в нього менша, ніж у старого, револьвера, а тому, якщо по-вправлятися, то навіть тендітна жінка зможе ним легко користуватися. Але моє начальство має іншу думку щодо цього. Сумнівається, чи жінка здатна дати собі з ним раду. Бо всі вищі поліцейські чини схожі на фашистів з їхнім вивищенням чоловічої статі. Я навіть навчилася успішно орудувати поліцейським кийком. Не гірше за більшість чоловіків. Та це зовсім не ціниться. Тільки грубі шпильки летять у мій бік. Мовляв, ти справді добре навчилася тримати поліцейський кийок, та якщо хочеш потренуватися на практиці, то не соромся, скажи мені. З такими своїми думками вони відстали на півтора століття.

Сказавши це, Аюмі добула із сумки пачку «Virginia Slims», вправним рухом вийняла одну сигарету, взяла в рот і прикурила від тонкої золотистої запальнички. Повільно пускала дим до стелі.

— Чому ви надумали податися в поліцію?

— Я не мала наміру туди йти, але звичайна канцелярська робота мені була не до душі. До того ж не мала якихось професійних здібностей. А коли так, то рід занять на вибір виявився обмеженим. Тому на четвертому курсі університету мене на конкурсній основі прийняли на роботу в столичне управління поліції. Крім того, чомусь багато моїх родичів працювало в поліції. І батько, і старший брат. І один дядько. Оскільки поліція — це своєрідна каста, то я мала перевагу в зарахуванні на роботу завдяки тому, що серед моїх родичів багато поліцейських.

— Поліцейська родина.

— Можна так сказати. Та поки я там не опинилася, не знала про таку різку дискримінацію жінок на роботі. Жінка-поліціант у світі поліції, так би мовити, громадянин другого сорту. Їй доручають тільки зовсім нецікаву роботу — контролювати порушення правил дорожнього руху, сидіти за столом і завідувати документацією, відвідувати початкові школи й навчати дітей правил безпеки або проводити огляд жінок, запідозрених у скоєнні злочину. Хоча чоловікам з явно меншими, ніж мої, здібностями, ставлять щораз поважніші завдання. Начальство на словах проголошує рівність можливостей для обох статей, та насправді в житті її немає. Тож пропадає охота до праці. Розумієте?

Аомаме погодилася.

— О, я це добре розумію!

— Дружка не маєте?

Аюмі нахмурилася. І довго дивилася на тонку сигарету, затиснуту між її пальцями.

— Ставши поліціантом, жінці практично дуже важко знайти собі коханця. Графік її роботи нерегулярний і не збігається з графіком звичайної людини. А крім того, навіть якщо пощастить з кимось познайомитися, досить сказати, що ти працюєш у поліції, як він одразу сахається. Тікає, немов краб від лінії прибою. Жах, правда?

Аомаме погодилася.

— Через це залишається тільки один спосіб — закохуватися на роботі. На жаль, там нема пристойних людей. Все трапляються безнадійні типи, здатні лише жартувати на еротичні теми. Не розумію, вони народилися з дурною головою чи думають тільки про свою кар'єру? І такі люди відповідають за безпеку в суспільстві. Похмуре в Японії майбутнє!

— Але ж у вас приваблива зовнішність, і, мабуть, чоловіки так уважають, — сказала Аомаме.

— Ну, подобаюся. Та поки не признаюся, яка в мене робота. Тому в таких випадках кажу, що працюю в страховій компанії.

— Сюди часто приходите?

— Не дуже часто.Інколи, — відповіла Аюмі. І, трохи подумавши, сказала так, ніби відкривала таємницю: — Коли сексу хочеться. Одверто кажучи, чоловіка. Ну, чомусь періодично. Причепурююсь, одягаю шикарну білизну і приходжу сюди. Знаходжу собі партнера й цілий вечір несамовито розважаюся. Після того нерви на якийсь час заспокоюються. У мене здорові статеві бажання, я не ласолюбка й не сексуальна маніячка, а тому мені досить один раз розвіятися. Більше з тим партнером не зустрічаюся. А наступного дня знову беруся за контроль паркування автомобілів. А ви?

Аомаме взяла склянку з коктейлем у руку й поволі сьорбала.

— Ну, загалом роблю так само.

— Коханця не маєте?

— Не звикла ним обзаводитися. Бо не люблю клопоту.

— А хіба постійний чоловік завдає клопоту?

— Та як сказати…

— Але ж іноді нестерпно хочеться, — сказала Аюмі.

— Краще сказати «хочеться розвіятись».

— А може, «хочеться провести розкішну ніч»?