А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!

На ньому було видно всіх — і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.

Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне — вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися — виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» — всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.

Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!

Так само, як колись — давно-давно! — зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…

Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.

…Одне слово, літо тривало.

І тривало так, як я того хотів — у справах і подвигах.

Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.

Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.

Не все ж можна міряти грошима!

А ще — наприкінці липня по мене приїхала Юля…

Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:

— Арсене, невже це ти?…

Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!

Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.

Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.

Від усього цього Юля була в захваті.

— Мабуть, хочеш залишитися? — запитала вона.

Я кивнув.

І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж — одна родина!

Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.

Я давно не бачив його — лише отримував листи і фотографії по мейлу.

Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями — тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.

— Ось який ти став… — сказав тато. — Зовсім дорослий…

Довкола нас стрибала Нійолє.

Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.

А потім сказав:

— Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки — ти ж мій син! І завжди будеш ним!

— Авжеж! — солідно кивнув я.

Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.

Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»

Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.

І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!

Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.

А я не хочу писати про сумне.

Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.

Це буде зовсім інша історія.

От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…

Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.

Ще хотів би додати про Айрес.