Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала - що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

– Що тут вiдбувається?
– запитав перехожий.

– Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, - почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю - «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

– Дай карбованця!
– кричав дядько Василь.

– Кинь помаду!
– кричали старшокласницi.

– А менi ножик!

– Хочу ляльку!

– Кидай все!!!
– ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

Як ми «робили бiзнес»

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять - булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.

– Що за життя?
– якось сказала Кука.
– Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

– Хiба батьки не купують тобi апельсини?
– одночасно запитали її близнюки.

– Купують, але ж це нецiкаво!
– вiдказала Кука.
– Цiкаво заробляти самому!

– Що ж ти вмiєш робити?
– запитав Сашко.

– Так… - сумно погодилась Кука.
– Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

– Вибачте, - попросила я.
– Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?

– Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

– Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

– Вибачте, - звернулася до неї.
– Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

– Дрiбницi!
– так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

– Ти - сюди. Ти - туди!
– командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.