Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…

А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

Я знiматимусь у кiно!

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.

Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»

Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки - цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!

– Я знiматимусь у кiно!
– повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

– Та ти що?!!
– захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

– Ну то й що?
– зневажливо знизала плечима горда Кука.
– А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

– Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

– Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка.
– Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

– Дiвчинко!
– знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

– Дiвчинко, - голос посуворiшав.
– Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

– Ну що ви причепилися до дитини?
– почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi.
– Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

– Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями!
– сказав хтось третiй.
– А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

– Я знiматимусь у кiно!
– ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, - думала я.
– Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.