Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах - ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.

– Хочеш, покличемо Ольку?
– хитро запитувала я.

– Нi, - вiдповiдав вiн.

– А Куку?

– Навiщо?
– питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

*

– Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

– А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

– Нi, - вiдповiла я.
– Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

– А я знаю!
– сказала дiвчинка.
– Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко - льотчик. Язиката Кука - директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик - кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

07.07.2010