Море говорило водою та вітром, скрипом снастей, ударами весел. Розвіяр, бувало, так занурювався в мрії, що тільки грубий штурхан міг повернути його до реальності. Він веслував і їв, лежав у смердючому трюмі, погойдуючись у гамаку і слухаючи хропіння; він подумки піднімався по двох камінних сходинках, проходив через прохолодні сіни, відчиняв двері. Бувало, що будинок порожнів, тільки загорнутий у ганчірочку чавунок стояв на столі, запрошуючи пообідати. А траплялося, що його зустрічали батько, чи мати, чи бабця, чи всі разом; а ще бувало, приходила з дядькової половини двоюрідна сестра – руда, як білка…

Інколи Розвіяру ставало недобре, його морозило, і крутилась вечеря в животі. Тоді йому ввижались язики полум'я і чорний дим: горів дім і горіло все село, а хто їх підпалив, Розвіяр не міг згадати. З переляку він кинувся в ліс і там бродив багато днів, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не підібрали проїжджі чужі люди й не продали, за кілька місяців, хазяїну Аглю…

Де це було? Що за ліс? Де шукати батька, якщо він уцілів, і дядька, якщо його не вбили?

Тим часом «Луска», швидка і легка галера, бігла все далі й далі на захід. Усе частіше набігали хмари, ночі ставали прохолодніїпими. Розвіяр потроху зцілявся від задумливості: тепер він більше розмірковував, аніж мріяв.

Його долоні вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Він потроху став водитися з іншими веслярами – не дружив, звісно, але і не уникав, як спершу. Виявилося, що сидіти в гурті з іншими, слухати розмови, часом докидати слово й сміятися разом з усіма – не тільки весело, але й дуже корисно. Ці люди знали більше, ніж звичайно казали, але Розвіяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.

Половина гребців давно плавала з Арві та Лу. Друга прийшла на галеру тільки на цей рейс. Усі були вільні, за домовою. Усі лишилися задоволені оплатою рейсу, і тільки двоє збирались зійти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному ділі» – про нього згадували з гордістю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвіяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвіяр не поспішав нікому доводити зворотне.

Він дивився на себе одсторонено і бачив вухастого, з потрісканими губами, ротатого підлітка. Зрозуміло, навіщо його підібрали Арві та Лу, – весляра-новачка не довелось купувати на ринку Мірте, і йому не треба платити за домовою. Але що з ним робитимуть далі? Що робив би Розвіяр, якби він був Арві й міркував, як він?

Продати дарованого раба на ринку у великому місті. От що якнайперше мало спасти капітанові на думку. Весляр із підлітка поганий, дарма що зміцнів у дорозі. Але молодий, здоровий, письменний – за виторгувані гроші можна найняти за домовою трьох дорослих чоловіків… Так, певне, міркували інші веслярі – вони давно вирішили долю Розвіяра. Його продадуть у Фер і на виторгувані гроші наймуть людей замість тих, хто забажав піти з галери.

Зовсім недавно Розвіяр готовий був попрохати зрадницького «Мідного короля» про нового доброго хазяїна. Тепер йому неприємно було про це думати – по-перше, тому, що жарт стариганя не забувся й не стерся. По-друге, Розвіяр тепер згадав, що не завжди був у рабстві, і те, що перше здавалося природним, тепер лякало й обурювало.

Добре б утекти, щойно вони прибудуть у Фер. Щоправда, Розвіяр, якби він був на місці Арві, передбачив би такий заворот і наглянув би за хлопчиськом. Капітан не дурний; серед моря діватися нема куди. Розвіяр уже тонув одного разу – досить, наплавались, уже краще в рабство.

На горизонті показалася земля. Розвіяр зрадів, та виявилося, що це всього лише острів Тир, безлюдний і безводний. Можна було обійти його з півдня, так Арві й Лу звичайно й робили. Але при південно-західному вітрі – а він держався вже декілька днів – зручно було обійти Тир з півночі, і саме цього дуже хотілось команді.

– Підемо через води Імперії? – скептично спитав Лу.

– Ми порожні, – заперечив Арві. – Що нам?

І галера повернула на північний схід.

Наближався кінець плавання. Ходовий вітер гнав «Луску» в порт. Веслярі перепочивали більше, як звичайно, грали, відсипались. Так минуло два дні, і Лу помітно повеселішав, і острів Тир, смужка на видноколі, все далі втягався за корму…

На третій день дико закричав вахтовий, показуючи на небо.

З півночі наближалися три крапки. Спершу Розвіярові здалося, що це птахи, потім він зрозумів свою помилку – птахи не можуть бути такими величезними й літати так швидко. За хвилину, коли три крилаті тіні закружляли просто над кораблем, Розвіяр упевнився, що це все-таки птахи. Це крилами, що їх він не бачив ніколи в житті, але багато разів читав їхнє ім'я на борту корабля.

На спині в кожного птаха сиділи по три людини. У борт уп'ялась коротка груба стріла.

– Веслярі – у трюм! – гаркнув Арві. – Матроси – спускати вітрило! Лягати в дрейф!

За мить Розвіяр, затиснутий у спітнілому натовпі, опинився вже внизу, під палубою. Він чув, як спускали вітрило, як знервовано командував капітан; бачив, як походжають по палубі важкі чоботи Лу.

У трюмі мовчали. У тиші пролунав скрегіт – це опустилися на палубу величезні пташині ноги. «Луска» хитнулась під новою немалою вагою.