Невідомо, здійснив би він свій рішенець, а чи ні, але дві події стались одна по одній, і все змінилося.

– Фру!

Щури в колесі вповільнили хід. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник піднявся, утримуючи рівновагу, і склав долоні рупором.

– Гей! Маяче! Забирай паливо!

Розвіяр лежав в укритті, у хижці під дахом із мушлі. Старий звелів йому забратися з очей, щойно стало зрозуміло, що якийсь човен іде прямцем до острова.

Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку – єдину дошку на острові, що правила й за стіл, і за ліжко. По цій дошці належало вкотити нагору бочку з ліхтарною олією для маяка.

– А де малий? – крикнув бакенник. – Клич, хай допомагає!

Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.

– А що? – здивувався той. – Утопив ти хлопчиська, чи як?

– Іди! – гукнув старий.

Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.

– Гей, гекса, – гукнув бакенник, – та ти роз'ївся на вільних харчах!

– Іди, іди, – пробуркотів старий.

Бакенник весело крикнув своїм щурам:

– Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!

І поплескотів у напрямку міста.

На сонці залізна бочка розпалилась так, що обпікала долоні. Розвіяр і старий закотили її нагору. Це була непроста робота: Розвіяр не розумів, як раніше старий міг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошці, залишити в ямці, перенести дошку вище, підсунути під бочку. Знову перекотити, лишити на уступі, перенести дошку вище… Нарешті бочка стала на своє місце біля підніжжя маяка, старий витягнув чіп і просунув в отвір масний, засалений кінець ґнота.

– Посмажимо рибу сьогодні, – сказав, звертаючись до бочки. – Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.

Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.

Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин попало Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро здобрюючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце схилилось і з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.

– Може, ти маг? – спитав старий.

– Я? – Розвіяр здивувався. – Якби я був маг, ходив би по воді!

Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.

– І пішов би звідси?

– Так.

– Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?

– Ні. Я переписувач книжок.

– Одне другому не шкодить, – завважив старий.

– Хазяїн Агль, – сказав Розвіяр, – мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, що коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!

– Себто ти раб?

Розвіяр задумався.

– Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…

– Тільки мерці вільні, – старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. – Ми обидва мерці, синку. Радій.

Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря ладно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам'ятав, що й давніше його так називали… Дуже давно…

Можливо, мені сподобається бути мерцем, подумав Розвіяр і задрімав ненадовго – усього лише на декілька хвилин.

А коли він розплющив очі, старий уже стояв, спершись босою ногою об камінь, і дивився на обрій з-під долоні. Напруга була в його позі, у натягу м'язів, навіть у рідкому волоссі та здибленій бороді: перше старий ніколи так не дивився.

– Що там? – спитав Розвіяр.

Невелике судно, гребне, чорне, підійшло дуже близько. Ніколи великий корабель не опинявся так близько від острова – напевно, галера була плоскодонною і не боялася підводного каміння.

Розвіяр за наказом старого сховався в хатці й лежав не рухаючись. Він майже нічого не бачив, зате чув кожне слово.

– Гей! – гукнув з води молодий хрипкуватий голос. – Маяче!

– Чого тобі? – сварливо озвався старий.

– Віддай гексеня. Дуже треба.

Розвіяр замлів під склепінням із мушлі.

– Якого? – гаркнув старий із ненавистю. – Греби звідси до Шуу в дулу!

Людина на кораблі розсміялася:

– Маяче, ти дурень. Баки-Баки обмовився в таверні, не сьогодні-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобається, коли їх посилають до Шуу! Давай, мені гребець потрібен, у мене Череваня порснули в плавучій корчмі.