Золотий лежав на боці, і його очі з медових перетворювались на блідо-жовті, майже прозорі.

– Що там було? Чому ти мовчиш?

Шлоп хвилювався. Розвіяр прийшов у готель удосвіта, раніше за погоджений час, і його спершу не хотіли пускати, бо ніч у Фер – пора беззаконня. Розвіяр прийшов з двома чужими клинками, погано відтертими від крові, і книжкою, загорнутою в чийсь плащ. Він видер Шлопа з теплої постелі й наказав рушати – негайно, одразу, як відчинять ворота.

Вдивившись у його лице, молодший інтендант полишив розпити. Вони вийшли з міста першими, ще до того, як повернулись вартівники градоначальника; Розвіяр так часто озирався, що Шлоп упав у паніку й пустився майже бігцем. Вони дісталися до входу в тунель, коли візник, похмурий і синій з перепою, пускав з місця сонних прилипачів, а в триколці сиділи, загорнувшись у ковдри, худющий купець із Кипучки та його огрядна дружина.

Побачивши, як відходить триколка, Розвіяр перемінився на лиці і кинувся навперейми. Він вискочив на дорогу, що вела в тунель, просто перед носом запряжених липучок, ті зупинилися, влипнувши лапами в камінь, три-колка наскочила на них іззаду і мало не перевернулась. Розвіяр, блідий, з червоними очима й плямами крові на куртці, витягнув гаманець – усі гроші, що видав із собою володар, усе, що не встигнув розтринькати в шинку молодший інтендант Шлоп – і кинув візникові.

Скандалу не зчинилось. Купець і його дружина слухняно вилізли з триколки – вони часто бували у Фер і поважали право сильного, а візник був до того ж задоволений заплатою. Розвіяр, притискаючи до грудей згорток із книгою, сів у триколку, візник гукнув на прилипачів, а про молодшого інтенданта мало не забули.

Повозка рушила. Прилипачі набрали швидкості, ускочили на стіни, а запряжена праворуч – на стелю.

– Що там було? Чому ти мовчиш, Шуу тебе роздери?!

– Я не знаю. – Розвіяр ледве розліпив губи. – Я не зрозумів.

– Ти доручення виконав? Книгу переписав?

Розвіяр кивнув. Чим далі позаду залишалась бібліотека з провислими полотнищами павутиння, із трупами в калюжах крові – тим страшніше йому ставало.

Його копія, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мірте, зостався там – назавжди. Ідучи з бібліотеки, Розвіяр бачив на порозі трупи громил-охоронців, неприступні двері були зламані; Розвіяр здивувався, що йде живим.

– Ти можеш сказати, що там було?

– Замовкни! – закричав Розвіяр, і візник здригнувся. – Не можу! Тобі я нічого не скажу, і радій!

Триколка летіла рівно, гуркіт коліс метався в замкненому просторі, мов пінна брага в тісній пляшці. Розвіяр, скулившись, підтягнув до себе коліна й опустив голову на згорток із книгою.

Він узяв плащ у Золотого. Ані краплинки крові не попало на цупку теплу тканину – плащ висів на стіні біля входу. Розвіяр вірив, що Золотий не заперечував би, адже Розвіяр узяв плащ не для себе, а для «Хронік звіруїнів».

Він задрімав під грюкіт триколки. Йому снилася богиня Воф, із гладкою шерстю на боках, з могутніми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богині було обличчя Джаль, вона всміхалась і говорила чужою мовою. Розвіяр не міг зрозуміти її, але знав точно: можна записати ці слова на чистий аркуш, прочитати сто разів і втямити смисл. А богиня Воф тим часом поверталась і йшла, гордовито загнувши гнучкий хвіст. Вона пішла, а наступної миті Розвіяр побачив хвіст звіруїна, що висів на жердині, облізлий і закляклий, і закричав.

– …Здурів?! Чого волаєш?

Так само рівно летіла триколка. Так само грюкотіли колеса. Розвіяр сидів, учепившись у книжку.

– Розвіяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартівника на ім’я. – Хлопче… То що з тобою?

У Кипучці вони зупинились на півгодини – поїсти. Розвіяр і досі не відчував голоду, але від слабкості підгинались коліна. Грошей не залишилось, але в будь-якому трактирі тут годували на борг – це були землі володаря.

Шлоп страшенно не хотів рушати в дорогу негайно. Молодшому інтенданту хотілось посидіти на березі, спустивши ноги в теплу воду, подрімати в гамаку, забути турботи сьогоднішнього ранку – але Розвіяр не дав старому ні хвилини перепочинку.

Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвіяра, у влаштованому з плаща заплічному мішку. Він ішов, тримаючи в руці оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателів, викликаючи захват небагатьох місцевих діток. На крутих ділянках дороги Розвіяр спирався на меч, як на костур.

Селище залишилось позаду і скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога піднімалась угору. Розвіяр ішов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав. Стромляючись в дорогу, меч скрипів об пісок і каміння, Розвіяр висмикував його і йшов далі, не обтрушуючи прилиплих до леза грудочок глини.