Погучнішав шум води. Наблизився міст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тіні стислись, забились під каміння. Розвіяр увіткнув меч у землю й витер піт із лоба.

– Шуу… – бурмотів Шлоп. – Навіщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай відпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозі! Дух віддам!

Розвіяр роззирнувся. Високо в небі кружляли чиркуни. На тлі зеленавого неба уже виднівся перевал.

– Шлопе, – сказав Розвіяр. – Іди назад.

– Чого? – молодший інтендант похлинувся.

– Так, – Розвіяр кивнув. – Переночуй. Попар ноги. Я скажу на перевалі, щоб по тебе кого-небудь прислали.

Шлоп, примружившись, подивився вгору, на перевал, куди вела каменяста, залита сонцем, звивиста дорога. І вниз, куди вела дорога відносно рівна, похила.

– Я скажу володареві, що ти геть знесилів, – сказав Розвіяр. – Він зрозуміє. Справу зроблено.

– Справу зроблено, – повторив Шлоп, і крізь жалібні нотки в його голосі прорвалася звичайна сварливість. – Справу зроблено… Що ж це ти, сам?

Розвіяр усміхнувся обвітреними губами:

– Сам. Звиклий.

– Ну йди, – сказав Шлоп зовсім уже сварливо. – Ач ти… Головне, що справу зроблено, а як би ти впорався без мене?

І він пішов униз, усе швидше, і сутула його спина розпрямлялась, і, відійшовши на декілька сотень кроків, він навіть став мугикати під ніс пісеньку – мабуть, наперед тішачись теплій ванні й склянці веселенького на терасі…

Розвіяр зітхнув, висмикнув меч із землі й пішов угору. Що вище піднімалася дорога, то йому ставало легше; навколо були відкриті місця, багато неба, ні стель, ні стін. Камінні брили, що височіли то праворуч, то ліворуч від дороги, нагадували голови з задумливими суворими обличчями, у їхніх очницях ріс колючий чагарник. За поворотом виявився міст. Розвіяр озирнувся – нікого; тоді він ступив на міст, і його тінь ступила на тінь мосту, і прилетіла тінь стріли й устромилась тіні людини в спину.

Поштовхом його жбурнуло на мотузяне поруччя. Він утримався і зрозумів, що книжка пробита, що вістря дряпає шкіру і кров тече по спині. Він упав на хиткий міст, і поряд із його головою встромилася нова стріла. Тоді він перекотився під поруччям і полетів униз.

Він ударився об воду, як тоді, в падінні з «Крилами». Побачив дно і тіні срібних рибок, і власну тінь, розпростану на кольоровому камінні. По його щоках котились повітряні бульбашки, лоскотали шкіру. Розвіяр ухопився за камінь на дні й завмер, а згори летіли стріли, ішли на дно, залишаючи білий пінний слід. І промайнула тінь вершника – двоногий верхи на чотириногому. Покотились грудки глини, захитався міст…

Пливучи за течією, Розвіяр зайшов під прикриття великого каменя і декілька годин просидів у слизькій розколині, стискаючи меч, дожидаючи нової атаки. Так його застав дозір під проводом Кривулі, що спустився з перевалу.

– Це оригінал, – сказав володар. Розвіяр уперше побачив, як він втрачає самовладання: облизує губи, перекреслені шрамом. Проводить долонями по довгому, з сивиною, чорному волоссю, намагається вирівняти уривчасте дихання. – Це оригінал… Що ти накоїв?!

Книга лежала перед володарем на різьбленому столі. Пробита стрілою, промокла так, що потекло чорнило. Тільки в самім осерді, де сторінки були щільно стиснуті, лишилося декілька неушкоджених фрагментів.

– Шуу, – володар сів, ніби його не тримали ноги. – Шуу…

– Є копія, – сказав Розвіяр.

– У бібліотеці Нігтя?!

– Тут, – Розвіяр торкнувся скроні. – Дайте мені чисту оправу, я відновлю.

Декілька хвиль володар дивився на нього з жахом. Потім узяв шклянку з водою, що стояла на маленькому столику під вікном. Випив, закашлявся.

– Шуу, – видихнув знов. – Ніколи в житті… – він урвав себе, стиснув спотворені шрамом губи. – Карта загинула, його карта…

– Я відновлю, – повторив Розвіяр.

– Де твоя вірча грамота? – гостро спитав володар.

– Він, – Розвіяр зітхнув, згадавши Золотого. – Бібліотекар… узяв її, коли мене впускав, і поклав серед паперів…

– І вона залишилася там?

– Ні. Я взяв її, перед тим як тікати. Натрапив на вулиці на… мертве тіло, у них там вночі… різанина. Я сунув грамоту за пазуху тій… людині. Він був добре вдягнений і навіть, здається, не пограбований…

– Шуу, – учетверте повторив володар. – Ти… Розумний, маленький гекса. Мені страшно, наскільки ти розумний… Сьогодні я дуже хотів тебе вбити.

– Я помітив, – сказав Розвіяр.

Володар розсміявся:

– Я теж розумний… Можливо, не такий, як ти, щеня, але я досвідченіший. Хто були вбивці в бібліотеці?

– Я не знаю.

– Але здогадуєшся?

– Ні. Не здогадуюсь.

Володар розреготався так, що на очах у нього виступили сльози:

– Ти розумний настільки, що прикидаєшся дурником… Чого ти хочеш, кажи? Жінку? Грошей?