Ця розповідь Магістра так подіяла на Йозефа, що він відчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, і з новим запалом віддався медитації. Велике враження справило на нього й те, що Магістр уперше трохи відкрив перед ним своє особисте життя, розповів епізод з своєї молодості й студентських років; уперше Йозеф усвідомив, що й напівбог, Магістр, колись був молодим і міг помилятися. З вдячністю думав він про велике довір’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку і кінець кінцем ще й стати Магістром. І він переборов кризу.

Протягом двохтрьох вальдцельських років, поки тривала дружбаворожнеча між Плініо і Йозефом, ціла школа спостерігала цю драму, і кожен якоюсь мірою брав у ній участь — від директора до наймолодшого учня. Два світи, два принципи знайшли своє втілення в Кнехтові й Десиньйорі, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всіх. І якщо Плініо після кожних канікул, наче торкнувшись до матеріземлі, повертався, сповнений нової потуги, то Йозеф набирався свіжої сили з кожних роздумів, з кожної прочитаної книжки, з кожної медитації, з кожної зустрічі з Магістром музики і ставав дедалі кращим речником і оборонцем Касталії. Колись, іще дитиною, він пережив своє перше покликання. Тепер він пізнав друге, і ці роки викували з нього довершеного касталійця. Давно вже він познайомився і з основами Гри в бісер і тепер, під час канікул, під наглядом досвідченого керівника почав компонувати свої перші власні партії. Тут він відкрив для себе одне з найпотужніших джерел радості і внутрішнього відпруження; від часів його невситимих вправ на клавесині й клавікордах з Карло Ферромонте ніщо так не відсвіжувало його, не давало йому такої втіхи, сили і щастя, так не утверджувало його в житті, як ці перші вторгнення в зоряний світ Гри в бісер.

Якраз у ці роки написані були ті вірші молодого Йозефа Кнехта, що збереглися в копіях Ферромонте; дуже можливо, що їх було більше, ніж дійшло до нас, і можливо також, що ці вірші, найраніші з яких виникли ще до того часу, як Кнехт прилучився до Гри, допомогли йому впоратися з своєю роллю й витримати той критичний період. Кожний читач помітить у цих подекуди майстерно написаних, а подекуди явно наспіх накиданих строфах сліди кризи й глибокого зворушення, які Йозеф переживав тоді під впливом Плініо. В деяких рядках вчувається тривога, принципові сумніви в собі самому і в сенсі буття, аж поки, нарешті, у вірші «Гра в бісер» забриніла, здається нам, щира, святоблива відданість ідеям Касталії. Між іншим, уже саме те, що він написав ці вірші й навіть при нагоді показував їх декому зі своїх товаришів, було певним визнанням світу Плініо, невеличким бунтом проти касталійських законів. Бо якщо Касталія взагалі відмовилася від художньої творчості (навіть музичні твори тут допускають лише у формі стилістично простих, суворо скомпонованих вправ), то складання віршів вважалося взагалі чимось неймовірним, сміховинним, навіть ганебним. Отже, ці вірші — не порожня забавка, потрібен був високий тиск, щоб полилися ці рядки, а також уперта мужність, щоб записати їх, показувати іншим і признаватися, що вони твої.

Не можна не згадати, що й Плініо Десиньйорі під впливом свого супротивника багато в чому змінився, пройшов певну фазу розвитку — і не тільки в розумінні виховання в собі гідних методів боротьби. З року в рік вони товаришували й змагалися, і Плініо бачив, як його супротивник невпинно виростав у зразкового касталійця, в постаті товариша все видиміше і яскравіше проступав перед ним самий дух Педагогічної Провінції, і так само як він, Плініо, приносив з собою щось зі свого світу й будив у душі Йозефа неспокій, сам він, у свою чергу, дихав касталійським повітрям і підпадав під його вплив та під його чари. Якось, останнього року свого перебування у Вальдцелі, після двогодинного диспуту про ідеали чернецтва та про його небезпеки, який вони провели в присутності старшого класу відділення Гри в бісер, Плініо запросив Йозефа на прогулянку і там сказав йому слова, які ми наводимо за листом Ферромонте: — Я, звичайно, давно вже знаю, Йозефе, що ти не той правовірний гравець у бісер і святий касталієць, роль якого ти так чудово граєш. Кожен із нас змагається на своїх позиціях і кожен добре знає, що те, проти чого він бореться, має право на існування і свою незаперечну вартість. Ти стоїш на боці високої культури духу, а я на боці природного життя. Під час нашої боротьби ти навчився вистежувати небезпеки природного життя і брати їх на приціл; твій обов’язок показувати, як природне, просте життя, позбавлене духовного нагляду, стає болотом, спихає нас до тваринного існування, навіть ще нижче. А я, в свою чергу, мушу безперестанку нагадувати, яке ризиковане, небезпечне і, врешті, безплідне життя, що спирається тільки на самий дух. Гаразд, хай кожен боронить те, в чию першість він вірить: ти — дух, а я — природу. Але не ображайся на мене — часом мені здається, що ти справді наївно вважаєш мене ворогом вашого касталійського буття, чужинцем, для якого ваші студії, вправи й ігри — тільки порожні витребеньки, хоч сам він з тих чи інших причин якийсь час теж брав у них участь. Ох, любий мій, як ти помиляєшся, коли справді так думаєш! Признаюся тобі, що я безтямно люблю вашу ієрархію, захоплений нею, що вона часом спокушає мене, як саме щастя. Признаюся також, що кілька місяців тому, бувши вдома, я мав з батьком розмову, й домігся від нього дозволу лишитися в Касталії і вступити до Ордену в тому випадку, якщо до кінця свого навчання я й далі хотітиму цього, і я був щасливий, отримавши нарешті цей дозвіл. Ну от, а віднедавна я впевнився, що не скористаюся ним. І не тому, що перехотів! Але я дедалі більше переконуюсь, що коли б я лишився тут, то це була б утеча, пристойна, може, навіть шляхетна, проте всетаки втеча. Я повернуся і стану світською людиною. Але я завжди буду вдячний Касталії, робитиму й далі деякі ваші вправи й щороку братиму участь у великій Грі в бісер.

Глибоко схвильований, Кнехт розповів про це зізнання Плініо своєму товаришеві Ферромонте. А цей у листі, який ми цитували вище, додає: «Для мене, музиканта, це зізнання Плініо, до якого я не завжди був справедливий, стало ніби музичним переживанням. З протилежності «світ — дух» чи «Плініо — Йозеф», із сутички двох непримиренних принципів перед очима в мене витворилася сублімація, концерт».

Коли Плініо після закінчення чотирирічного курсу у Вальдцелі мав вертатися додому, він передав директорові листа від свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канікули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч відпустки на подорожі й перебування за межами Педагогічної Провінції і давали, головним чином з пізнавальною метою, і навіть не так уже й рідко, а проте це були винятки, і отримували їх тільки старші й надійніші студенти, а вже ніяк не учні. Та все ж таки директорові Цбіндену запрошення, що виходило від голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб відхилити його самому, і він послав його на розгляд комісії Виховної Колегії, яка швидко відповіла лаконічною відмовою. Друзям треба було розлучатися.

— Згодом спробуємо знов прислати їм запрошення, — мовив Плініо, — колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моєю домівкою, з моїми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага світських гультяїв і ділків. Мені тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше підіймайся на вершину цієї Касталії, ти просто народжений для ієрархії, але, здається мені, з тебе буде ще кращий бонза, ніж фамулус, [29] всупереч твоєму імені. Я пророкую тобі велике майбутнє, одного чудового дня ти станеш Магістром і тебе зарахують до Превелебних.

Йозеф сумно глянув на нього.

— Добре тобі глузувати! — мовив він, намагаючись побороти хвилювання. — Я не такий шанолюбний, як ти, і якщо колись і досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомістром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плініо, добрим словом нас і Касталію, не ставай зовсім чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, є люди, що знають про Касталію не самі тільки анекдоти, які там про нас люблять вигадувати.

Вони потисли один одному руки, і Плініо поїхав. Останній вальдцельський рік минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офіційну особу, раптом скінчився, Касталію вже не потрібно було боронити. Своє дозвілля він того року віддавав переважно Грі в бісер, що дедалі більше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часів, у який Кнехт занотував свої думки про значення і про теорію Гри, починається такими словами: «Все наше життя, і фізичне, й духовне, — це динамічний феномен, і Гра в бісер охоплює, властиво, тільки його естетичний бік, та й то переважно у вигляді ритмічних процесів».

Йозефу Кнехтові минав двадцять четвертий рік. Він закінчив Вальдцельську школу, і тим самим закінчилось його учнівство, почалися вільні студентські часи; якщо не рахувати дитячих років, проведених в Ешгольці, це, мабуть, була найвеселіша, найщасливіша пора в його житті. Завжди є щось від дива, щось зворушливо гарне в нестримній жадобі відкриттів і перемог юнака, який уперше звільнився від шкільного примусу і рветься до безмежних духовних обріїв, у якого ще не розвіялася ілюзія, не з’явився жоден сумнів ні в своїй власній спроможності цілим серцем віддаватися справі, ні в безмежності духовного світу. Саме для людей з таким обдарованням, як у Йозефа Кнехта, — не вузьким, з найперших кроків спрямованим до зосередженості на якійсь окремій галузі знань, а широким, за натурою своєю націленим на сукупність, на синтез, на універсальність, — весна студентської волі часто буває порою великого, майже п’янкого щастя, і без дисципліни, здобутої в школах еліти, без душевної гігієни вправ з медитації та без обережного контролю Виховної Колегії ця воля була б для них дуже небезпечною, а для деяких навіть фатальною, як воно й траплялося з величезною кількістю яскравих талантів у докасталійські віки, ще коли не був запроваджений наш теперішній лад. За тих прадавніх часів у вищих школах подеколи аж кишіло молодими талантами фаустівської натури, які щодуху мчали у широке море науки та академічної свободи й неминуче зазнавали всіх катастроф неприборканого дилетантизму; адже й сам Фауст — прообраз геніального дилетанта з усім властивим йому трагізмом. У Касталії ж духовна воля студентів набагато більша, ніж у будьяких університетах давніших епох, бо вони мають далеко ширші можливості для наукових досліджень, а крім того, в Касталії не мають значення матеріальні умови, тут нічого не важать шанолюбство, несміливість, убогість батьків, турбота про хліб і кар’єру тощо. В академіях, семінарах, бібліотеках, архівах, лабораторіях Педагогічної Провінції всі студенти, хоч би якого вони були походження і хоч би які плекали в душі плани, користалися однаковісінькими правами; призначаючи когось на певний щабель ієрархії, тут брали до уваги тільки його інтелектуальні здібності й риси вдачі. І навпаки, багатьох матеріальних і духовних свобод, спокус та небезпек, які ламають життя не одному обдарованому студентові у світських університетах, у Касталії не існує; звичайно, й тут є на чому спіткнутися, й тут можна збитися на манівці, — де людство вільне від цього? — та все ж касталійський студент позбавлений багатьох можливостей схибити, розчаруватися й загинути. Він не може ні розпитися, ні змарнувати свою молодість на хвалькувату псевдодіяльність у різних таємних гуртках, як не одне покоління студентів минулих часів, ні раптом виявити, що його університетський диплом — просто помилка, що в його освіті є прогалини, які вже не можна заповнити; від усього цього оберігає його касталійська система. Небезпека змарнувати свою силу на жінок чи на захоплення спортом також невелика. Що стосується жінок, то касталійський студент не знає ні шлюбу з його принадами й небезпеками, ні святенництва минулих епох, що штовхало студента або де аскетизму, або в обійми більш чи менш продажних жінок чи й просте повій. Оскільки для касталійців не існує шлюбу, то для них не існує й моралі кохання, пов’язаної з інституцією шлюбу. А оскільки в касталійця немає грошей і, можна сказати, ніякої власності, то для нього не існує й продажного кохання. За звичаями Педагогічної Провінції дочки тутешніх городян не виходять рано заміж і до одруження найкращим коханцем вважають ученого або студента: він ніколи не питає про походження й достатки батьків, звик розумові здібності принаймні ставити нарівні з хистом до практичного життя, здебільшого має фантазію та почуття гумору і, оскільки йому розплачуватися нічим, мусить догоджати більше, ніж інші. Коханка касталійського студента не знає питання: а чи одружиться він зі мною? Ні, він не одружиться. Щоправда, зрідка бувало й таке: хтось із студентів еліти дійсно одружувався й повертався в міщанський світ, зрікшись Касталії і Ордену. Проте цих кілька випадків відступництва в історії шкіл і Ордену були просто курйозом, інакше їх ніхто й не сприймав.