Кнехт тепер знов опинився в становищі, трохи схожому на те, в якому перебував колись у гімназії після відвідин Магістра музики. Навряд чи він думав про те, що призначення в Маріафельс — це особлива відзнака і перший важливий щабель на драбині ієрархії; але, маючи все ж таки досвідченіше око, ніж тоді, він добре бачив це з поведінки своїх однокурсників. Хоч від деякого часу він і так належав до найвужчого кола всередині еліти, а проте незвичайне доручення вирізнило його зпоміж усіх як людину, що звернула на себе пильну увагу керівництва й має бути використана поособливому. Не можна сказати, що вчорашні товариші й колеги відсахнулися від нього або почали виявляти якусь неприязнь — надто вони всі були чемні в цьому вишукано аристократичному колі, — але утворилася певна дистанція; вчорашній товариш міг післязавтра стати начальником, а на такі відтінки й градації у взаємних стосунках це коло реагувало надзвичайно чутливо й знаходило для них належний вираз.

Винятком був Фріц Тегуляріус; його ми, поряд з Ферромонте, можемо, мабуть, назвати найвірнішим приятелем Йозефа Кнехта з усіх, яких він мав у своєму житті. Цей чоловік, за своїм хистом призначений осягти верховини, але позбавлений потрібного для цього здоров’я, рівноваги й віри в себе, що його дуже мучило, був того самого віку, що й Кнехт, тобто коли того приймали до Ордену, мав тридцять чотири роки. Вперше вони зустрілися років десять тому на одному з курсів Гри, і Кнехт уже тоді відчув, якою великою симпатією до нього пройнятий цей тихий, трохи меланхолійний юнак. З властивим йому чуттям на людей, яке він мав уже й тоді, хоч і не усвідомлював цього, Кнехт збагнув природу цієї симпатії: то було готове до беззастережної відданості й підлеглості почуття приязні й шаноби, просякнуте майже релігійним екстазом, але затьмарене й стримуване внутрішнім благородством і передчуттям душевної трагедії. Кнехт, який тяжко пережив недавню зустріч з Десиньйорі й став від того вразливим і навіть недовірливим, твердо тримав Тегуляріуса на відстані, хоч його також вабив до себе цей цікавий, незвичайний студент. Щоб дати уявлення про нього, наведемо сторінку з Кнехтових таємних нотаток, які він через багато років робив для інформації Виховної Колегії. Ось що там було написано: «Тегуляріус. Близький приятель автора цих рядків. У Койпергаймі його не раз відзначали як відмінного учня. Добрий знавець класичних мов, дуже цікавиться філософією, працював над Лейбніцом, Больцано, пізніше над Платоком. Найталановитіший, найкращий гравець у бісер з усіх, яких я знаю. Це був би самою долею посланий Маgister Ludi, якби не його вдача і не його здоров’я. Т. нізащо не можна висувати на якусь керівну, репрезентативну чи організаторську посаду, це було б лихо і для нього і для справи. Його вади виявляються фізично в нападах депресії, періодах безсоння та нервових болях і духовно — у приступах меланхолії, в гострій потребі самотності, в страху перед обов’язком і відповідальністю, а може, і в думках про самогубство. Проте завдяки медитації і чудовій самодисципліні цей тяжко хворий чоловік тримається так добре, що більшість людей з його оточення навіть не здогадуються про те, яке важке в нього життя, і тільки помічають його велику несміливість і замкнутість. Та хоч Т. і нездатен, на жаль, посідати керівне становище, всетаки для Vicus Lusorum він — неоціненний скарб, справжня його окраса. Він так опанував техніку нашої Гри, як великий музикант свій інструмент, миттю вловлює її найтонші відтінки і як учитель також заслуговує доброго слова. Я навряд чи зміг би обійтися без його допомоги на вищих і найвищих повторних курсах Гри — на нижчі мені шкода марнувати його знання; велика втіха спостерігати, як він аналізує пробні партії початківців, не бентежачи їх, як він виявляє їхні хитрощі, безпомилково пізнає і викриває всі наслідування чи просто декоративні оздоби, як у добре обгрунтованій, але ще непевній і невдало скомпонованій партії знаходить джерело помилок і демонструє його, наче бездоганний анатомічний препарат. Цією непідкупною прозірливістю під час аналізу й виправлення чужих партій він головним чином і здобув собі серед учнів та колег повагу, яку інакше навряд чи мав би з своєю нерівною, соромливою, боязкою вдачею. Те, що я сказав про цілком унікальну геніальність Т. як гравця в бісер, я хотів би проілюструвати одним прикладом. Ще коли ми тільки починали приятелювати і обом нам курси вже мало що могли дати з погляду техніки Гри, він якось у хвилину особливого довір’я дав мені заглянути в декотрі партії, які він тоді скомпонував. З першого ж погляду я збагнув, які вони блискучі за своїм задумом, які нові й оригінальні за стилем. Я попросив, щоб він дав мені простудіювати кілька тих чудових партій, і побачив, що їхня композиція — справжня поема, щось таке дивовижне й своєрідне, що я тут, здається мені, просто не можу не згадати про них. Ті партії були маленькими драмами, побудованими у формі майже суцільного монологу, вони відображали індивідуальне, хворобливе і водночас геніальне життя їхнього автора, немов майстерно виписаний автопортрет. У них не тільки діалектично узгоджувались і сперечалися одні з одними різні теми й групи тем, на яких грунтувалася гра і послідовність та протиставлення яких було дуже дотепне, але й синтез та гармонізація протилежних голосів були здійснені не звичайним класичним способом; навпаки, ця гармонізація часто порушувалась і щоразу, наче охоплена знемогою та відчаєм, зупинялася перед самим кінцем і нарешті завмирала в запитанні й сумніві. Через це партії Т. не тільки набували бентежного хроматизму, на який, наскільки мені відомо, досі ніхто ще не зважувався, а й ставали висловом трагічних сумнівів і зречень, образним ствердженням того, що всяке духовне зусилля сумнівне. При цьому вони були такі незвичайно гарні своєю інтелектуальністю, досконалістю технічної каліграфії, що хотілося заплакати над ними. Кожна з тих партій так щиро й ревно прагнула до свого розв’язання і, врешті, з таким благородним самозреченням відмовлялася від нього, що була наче довершеною елегією на минущість, властиву всьому прекрасному, і на сумнівність, кінець кінцем також властиву всім високим пориванням духу.

Отже, якщо Тегуляріус переживе мене чи моє перебування на посаді, рекомендую його своєму наступникові як надзвичайно делікатну й цінну людину, яка, проте, завжди перебуває під загрозою. Йому треба давати якнайбільшу волю, до його поради треба дослухатися в усіх важливих питаннях Гри. Але йому ніколи не можна доручати самостійно керувати учнями».

З роками цей незвичайний чоловік справді став другом Кнехта. Він був зворушливо відданий Кнехтові, захоплювався не тільки його інтелектом, а й чимось подібним до владності в його натурі, і багато чого з того, що ми знаємо про Кнехта, нам переказав саме він. У вузькому колі молодих гравців він, може, єдиний не заздрив своєму приятелеві, коли той отримав таке відповідальне доручення, і єдиний сприймав його від’їзд на невизначений термін як велику втрату, як глибоке, майже нестерпне горе.

Сам Йозеф, коли минув перший переляк після раптової втрати улюбленої волі, зрадів своєму новому становищу, в нього з’явилося бажання помандрувати, жадоба діяльності й цікавість до чужого світу, в який його посилали. А втім, молодого члена Ордену так зразу не відпустили в Маріафельс; спершу його на три тижні відправили в «поліцію». Так студенти величали маленький відділ в апараті Виховної Колегії, який можна було б назвати політичним департаментом або міністерством закордонних справ, якби ці назви не були надто гучні для установи з таким скромним полем діяльності. Тут Кнехтові дали урок поведінки члена Ордену поза межами Касталії; керівник цього відділу пан Дюбуа сам майже щодня приділяв йому годину часу. Справа в тому, що цього сумлінного чоловіка взяв сумнів, чи варто було доручати таку важливу місію людині, яка ще не має досвіду й зовсім не знає світу; він не приховував, що не схвалює вибору Магістра Гри, і докладав подвійних зусиль, щоб приязно й грунтовно витлумачити молодому членові Ордену, які небезпеки чигають на нього в світі і як краще від них уберегтися. Батьківська турбота, чистота намірів пана Дюбуа так щасливо збіглися з бажанням молодого члена Ордену якнайбільше в нього навчитися, що під час тих лекцій учитель щиро полюбив Йозефа Кнехта, сповнився довірою до нього і, вже цілком спокійний, відпустив його нарешті виконувати свою місію. Він навіть спробував, швидше з прихильності до Йозефа, ніж з політичних міркувань, дати йому ще й від себе одне завдання. Пан Дюбуа вже хоча б тому, що був одним із небагатьох «політиків» Касталії, належав до тієї дуже малої групи службовців, думки і студії яких в основному були присвячені державноправовим і економічним засадам подальшого існування Касталії, її стосункам із зовнішнім світом і її залежності від нього. Більшість касталійців, і службовці не менше, ніж учені й студенти, сприймали свою Педагогічну Провінцію і свій Орден як стабільний, вічний, самозрозумілий світ, про який вони, правда, знали, що він не завжди існував, що він колись виник, і виник за найтяжчого лихоліття, поволі, серед запеклих сутичок, виник наприкінці войовничої доби, з одного боку, як наслідок аскетичногероїчного самопізнання й зусиль людей духу, а з другого — як задоволення глибоких потреб змучених, знекровлених, здичавілих народів, що зголодніли за ладом, за нормою і розважністю, за законом і мірою. Вони знали це, і знали, навіщо існують усі ордени й «провінції» на світі: щоб відмовлятися від влади й від конкуренції, а зате берегти сталість і тривалість духовних основ усіх мір і законів. Та вони не знали, що такий лад не виникає сам собою, що для цього потрібна певна гармонія між світом і духом, яку завжди дуже легко порушити, що світова історія в цілому зовсім не прагне до бажаного, розумного й гарного і не сприяє йому, а хіба що як виняток інколи терпить його. Властиво, майже ніхто з касталійців не усвідомлював глибинної проблематичності свого касталійського існування, про це мали думати ті нечисленні політики, одним із керівників яких і був пан Дюбуа. Від нього, завоювавши його довіру, і отримав Кнехт перші, загальні відомості про політичні основи Касталії, які спочатку здалися йому швидше огидними й нецікавими, як і більшості членів Ордену, але потім нагадали зауваження Десиньйорі про небезпеку, що нібито нависла над Касталією, а водночас і весь той начебто давно переборений і забутий гіркий присмак юнацьких суперечок з Плініо і через це раптом набули великого значення й стали щаблем на його шляху до пробудження.

Наприкінці їхньої останньої зустрічі Дюбуа сказав йому:

— Думаю, що тепер можу відпустити тебе. Сумлінно виконуй завдання, яке тобі дав Magister Ludi, і суворо дотримуйся тих правил поведінки, яких ми тебе тут навчили. Мені приємно, що я зміг тобі стати в пригоді, ти сам побачиш: ми не дарма тримали тебе тут три тижні, цей час ти не згайнував. Якщо тобі колись захочеться довести, що ти задоволений тією інформацією, яку одержав від нас, і своїм знайомством з нами, то я підкажу, як краще зробити це. Ти їдеш до бенедиктинського монастиря, і коли тобі за якийсь час пощастить завоювати довір’я святих отців, то, можливо, ти почуєш у колі тих шановних добродіїв та їхніх гостей якісь політичні розмови, дізнаєшся щось про їхні політичні настрої. Якщо ти при нагоді захочеш повідомити мені про них, я буду тобі вдячний. Зрозумій мене правильно: ти ні в якому разі не повинен вважати себе якимось шпигом чи зловживати довір’ям, яке до тебе виявлятимуть святі отці. Нічого не повідомляй мені такого, чого б тобі не дозволяло повідомляти сумління. А я тобі присягаюся, що всю інформацію, яку ти, можливо, нам даси, ми братимемо до уваги й використовуватимем тільки в інтересах Ордену й Касталії. Ми не справжні політики й не маємо влади, але нам треба рахуватися з тим світом, який нас потребує або лише терпить. За певних обставин нам корисно було б знати, скажімо, про те, що якийсь державний діяч відвідав монастир, чи що пішла чутка про хворобу папи, чи що в списку кандидатів у кардинали з’явилися нові імена. Ми не залежимо від твоїх повідомлень, у нас є різні джерела, проте ще одне маленьке джерело нам не завадить, А тепер іди собі, сьогодні я не вимагаю від тебе остаточної відповіді на свою пропозицію. Нічим не суши собі голови, думай насамперед про те, щоб добре виконати своє службове завдання й не осоромити нас перед святими отцями. Щасливої дороги.

У «Книзі змін», до якої Кнехт звернувся перед від’їздом, виконавши церемонію із стеблинами деревію, він натрапив на знак «лю», який означав «мандрівник» і фігурував у вислові: «Через мале до великого. Мандрівникові наполегливість корисна». Кнехт знайшов шістку на другому місці, розгорнув «Книгу тлумачень» і прочитав: Мандрівник приходить до притулку.

Все його добро з собою.

Молодий служник виявляє йому свою відданість.

Прощання відбулося спокійно, лише остання розмова з Тегуляріусом була для обох тяжким випробуванням. Фріц зробив над собою зусилля, ніби закам’янів, натягши маску крижаної байдужості; з від’їздом друга він втрачав найкраще з того, що в нього було. Кнехтова вдача не допускала такого палкого і такого виняткового почуття до якогось одного друга, в найгіршому разі він міг би обійтися й зовсім без друга, легко спрямувавши свою симпатію на інші об’єкти й на інших людей. Для нього це прощання не було страшною втратою, але він уже тоді добре знав свого друга, розумів, який це був для нього струс, яке випробування, і тривожився за нього. Він уже не раз міркував про цю приязнь, якось навіть говорив про неї з Магістром музики й до певної міри навчився об’єктивно, критично розглядати свої власні переживання й почуття. При цьому він усвідомлював, що, власне, не великий талант чи, вірніше, не самий талант Тегуляріуса так приваблює його і породжує в його серці щось схоже на любов, а якраз поєднання таланту з такими великими вадами, з такою слабістю, і що однобока й виняткова любов, яку відчував до нього Тегуляріус, мала не тільки свій чар, але й свою небезпеку: породжувала спокусу дати при нагоді відчути слабшому силою, а не любов’ю свою владу. В цій дружбі Йозеф вважав себе зобов’язаним до кінця виявляти велику стриманість і самодисципліну. Хоч як Кнехт любив Тегуляріуса, той ніколи не зайняв би важливого місця в його житті, якби дружба з цим тендітним юнаком, зачарованим своїм набагато сильнішим і впевненішим товаришем, не відкрила йому очі на те, що він, Кнехт, мав владу над людьми, чимось умів полонити їх. Він усвідомлював, що в цій здатності приваблювати людей і впливати на них є щось від хисту вчителя й вихователя і що це небезпечний хист: він накладає на того, хто ним володіє, велику відповідальність. Адже Тегуляріус не був винятком, Кнехт бачив, що його приязні домагається багато людей. Одночасно він дедалі виразніше відчував, яка напружена атмосфера оточувала його протягом останнього року в Селищі Гри. Він належав там до офіційно не означеного, але чітко обмеженого кола чи прошарку, невеличкої групи кандидатів і репетиторів Гри в бісер, з якої часом залучали когось виконувати певні доручення Магістра чи Архіваріуса або проводити курси Гри, але ніколи не набирали службовців і вчителів нижчого й середнього щабля; то був резерв для заміщення керівних посад. Тут усі добре, навіть дуже добре знали один одного й майже ніколи не помилялися щодо здібностей, вдачі й досягнень один одного. І саме тому, що тут, серед репетиторів навчальних курсів і кандидатів на високі посади, кожен мав непересічні, яскраво виявлені здібності, кожен за своїми досягненнями, знаннями й оцінками стояв на найвищому рівні, саме тому всі ті риси й відтінки вдачі, які визначали майбутнього керівника, людину, що їй судився успіх, відігравали особливо велику роль і за ними пильно стежили. Надмір чи брак шанолюбства, невеликі плюси чи мінуси в поведінці, зрості, вроді, більша чи менша міра особистого чару, ввічливості, впливу на молодь і на Колегію, — все це мало велике значення і могло стати вирішальним у їхньому суперництві. І якщо Фріц Тегуляріус належав до цього кола тільки як гість, як заброда, що його просто терпіли, не підпускаючи ближче до себе, оскільки він явно не мав хисту володаря, то Кнехт перебував у самому його центрі. Молодих чарувала в ньому якась свіжість, ще зовсім хлоп’яча привабливість, здавалося, непідвладна пристрастям, непідкупна й водночас подитячому безвідповідальна, — одне слово, якась невинність. А тим, що стояли над ним, подобався інший бік цієї невинності: майже цілковита відсутність шанолюбства й кар’єризму.

Останнім часом свій вплив на людей — спершу по низхідній лінії, а потім, повільно, але певно, й по висхідній, — усвідомив і сам Кнехт, і коли він озирався тепер назад з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачив, що обидві ці лінії проходили через усе його життя, формували його: з одного боку, то була ревнива дружба ровесників і молодших учнів, якою вони його обдаровували, а з другого — прихильна увага начальників. Були, щоправда, й винятки, як із директором Цбінденом, але зате й такі відзнаки, як заступництво Магістра музики, а недавно — доброзичливість пана Дюбуа й Магістра Гри. Все це саме впадало в око, а проте Кнехт не хотів його бачити й визнавати. Мабуть, таке було його призначення: наче несамохіть, без будьяких зусиль усюди потрапляти в еліту, знаходити захоплених, відданих друзів і високих заступників. Але на цьому шляху не можна було зупинятися в затінку біля підніжжя ієрархії, а доводилось постійно підійматися до вершини, до світла, що її осявало. Йому судилося бути не підлеглим, не вільним вченим, а володарем. І саме те, що він помітив це пізніше за інших касталійців з його оточення, й додавало йому того невимовного чару, того враження невинності. 1 чому ж він помітив це так пізно, навіть з таким прикрим почуттям? А тому, що зовсім не прагнув, не хотів володарювати, це не було його потребою, йому зовсім не подобалося давати комусь накази, він мріяв про споглядальне життя, а не про активне, і був би задоволений, якби йому пощастило ще кілька років, коли не довіку, лишитися непомітним студентом, цікавим і шанобливим прочанином, що відвідує святі місця минулого, собори музики, садки й гаї міфології, мов та ідей. Тепер, побачивши, що його невблаганно штовхають до vita activa 1, він набагато гостріше, ніж досі, відчув, яка напружена боротьба точиться в його колі між шанолюбними конкурентами, відчув, що його невинності загрожує небезпека, що він не зуміє її вберегти. І зрозумів, що мусить тепер хотіти й визнавати все те, що йому судилося, що буде його призна1 Активного життя (лат.). ченням, хоч яке воно йому немиле, бо тільки так можна перебороти почуття зв’язаності й тугу за втраченою волею, якою він утішався протягом останніх десяти років, а оскільки внутрішньо він ще не був зовсім готовий до цього, то сприйняв тимчасову розлуку з Вальдцелем та з Провінцією і мандрівку в світ як порятунок.

Монастир Маріафельс за багато сторіч свого існування став невід’ємною частиною історії Західної Європи, разом з нею виборов і вистраждав ту історію, знав часи розквіту й поразок, відродження й нового занепаду, в деякі епохи гримів і здобував славу в різних галузях. Колишній осередок схоластичної вченості й мистецтва диспуту, що й досі ще мав величезну бібліотеку з середньовічної теології, він після періоду млявості й відсталості пережив нове піднесення, цього разу завдяки своїй увазі до музики, своєму славетному хорові й месам та ораторіям, що їх компонували й виконували святі отці; від тих часів у монастирі ще й досі збереглися чудові музичні традиції, а також із півдесятка скринь горіхового дерева, повних рукописних музичних творів, і найкращий у країні орган. Потім настала політична доба в житті монастиря, від неї також лишилися певні традиції і навички. В епоху воєн і породженого ними страшного здичавіння Маріафельс не раз ставав острівцем мудрості й розважності, де найясніші голови з ворожих партій обережно приглядалися одні до одних, намацували шлях до порозуміння, а одного разу — то була остання вершина в його історії — саме в ньому був укладений мир, що на якийсь час заспокоїв тугу виснажених народів. Коли потім прийшли нові часи і була заснована Касталія, монастир поставився до неї стримано і навіть негативно, мабуть, не без вказівки Риму. На прохання Виховної Колегії дозволити одному касталійському вченому попрацювати над схоластичною літературою в бібліотеці монастиря, він відповів ввічливою відмовою, а так само й на запрошення прислати свого представника на з’їзд істориків музики. Тільки за абата Пія, що в старечому віці дуже зацікавився Грою, почалося спілкування й обмін між монастирем і Касталією, і відтоді між ними налагодилися якщо й не дуже жваві, то принаймні дружні стосунки. Вони позичали одне одному книжки, гостинно приймали в себе представників одне від одного; Кнехтів патрон, Магістр музики, також замолоду пробув кілька тижнів у Маріафельсі — переписував з їхніх збірок давні музичні твори і грав на славетному органі. Кнехт знав про це й радів, що побуває в місці, про яке Магістр часом розповідав йому з задоволенням.