Кнехтові було шкода цього явно пригніченого й трохи виведеного з рівноваги чоловіка і так само шкода, що на ці плечі може лягти вся відповідальність за свято. Він надто довго не був у Вальдцелі й не знав, наскільки обгрунтовані побоювання Бертрама, бо той — а це найбільше лихо, яке може спіткати заступника, — від певного часу втратив довір’я еліти, так званих репетиторів, і справді опинився в дуже скрутному становищі. Кнехт сумно думав про Томаса фон дер Траве, рицаря класичної форми й іронії, досконалого Магістра і касталійця; він так радів, що Magister Ludi його прийме, вислухає і знову введе в невеличку громаду гравців, а може, навіть доручить йому якусь відповідальну посаду. Він так хотів бачити, як Магістр Томас диригує врочистою Грою, працювати далі під його наглядом, намагаючися заробити його похвалу, і тепер, довідавшись, що хвороба закрила йому доступ до Магістра й що його, Кнехта, передано іншим інстанціям, відчув болісне розчарування. Щоправда, він за те був винагороджений іншим: секретар Ордену і пан Дюбуа зустріли й вислухали його зичливо, з повагою, навіть з товариською щирістю. З першої ж розмови він довідався, що в планах відносно Риму його більше не думають використовувати і беруть до уваги його бажання надовше вернутися до Гри; тим часом йому ласкаво запропонували оселитися в готелі Vicus Lusorum, трохи освоїтись і побути на святі. Тих кілька днів, що лишилися до нього, він разом з своїм другом Тегуляріусом присвятив постові та вправам з медитації, а потім побожно, вдячно взяв участь у тій незвичайній Грі, яка в багатьох лишила по собі невеселу згадку.

Посада заступника Магістра, чи, як ще кажуть, його «тіні», — дуже дивна, особливо якщо це заступник Магістра Гри або Магістра музики. Кожен Магістр має заступника, якого Виховна Колегія не призначає, — Магістр сам вибирає його з вузького кола кандидатів і бере на себе цілковиту відповідальність за його дії і підписи. Отже, для кандидата, якого Магістр призначив своїм заступником, це велика відзнака і вияв найбільшого довір’я: він стає найближчим співробітником, правою рукою всемогутнього Магістра й щоразу, коли той сам з якихось причин не може чогось зробити, виконує його обов’язки, але не всі: наприклад, під час голосування у Виховній Колегії він може тільки передавати думку свого Магістра і не має права виступати з промовою чи давати свої пропозиції; таких обмежень чимало. І все ж таки, хоч призначення кандидата заступником Магістра ставить його на дуже високу й часом досить репрезентативну посаду, воднораз воно означає відставку, всередині ієрархії такий заступник стає до певної міри винятком, йому часто доручають важливі функції і виявляють пошану, а проте позбавляють його певних прав і можливостей, якими користуються решта кандидатів. Особливо чітко його виняткове становище виявляється в двох питаннях: заступник не відповідає за свої службові дії і не може піднятися вище по щаблях ієрархії. Хоч це й неписаний закон, але його можна легко відчитати в історії Касталії: ніколи ще після смерті чи складення з себе обов’язків Магістра його посада не переходила до «тіні», яка досі так часто заступала його і саме існування якої, здавалося б, робило її спадкоємцем. Такий звичай ніби наголошує на тому, що що межу, начебто рухливу й нестійку, переступити неможливо, — межа між Магістром і заступником стає символом межі між посадою і особою. Отже, коли касталієць приймає високу посаду заступника, він відмовляється від надії самому стати колись Магістром, злитися з службовими уборами й регаліями, які так часто носить, заступаючи Магістра, зате дістає дивне, двозначне право перекладати вину за можливі помилки в своїй праці на плечі свого Магістра, що в усьому повинен відповідати за нього. І справді, вже бувало, що Магістр ставав жертвою вибраного ним заступника і через якусь його грубу помилку мусив відмовлятися від посади. Прізвисько, яким у Вальдцелі нагородили заступника Магістра Гри, цілком виправдане його чудним становищем — тісним зв’язком, майже ідентичністю з Магістром, і нереальністю, ілюзорністю його службового існування. Називали його там «тінню».

При Магістрові Томасі фон дер Траве роль «тіні» вже багато років виконував чоловік на ім’я Бертрам, якому, здається, більше бракувало щастя, ніж хисту чи доброї волі. Це був чудовий гравець у бісер, що зрозуміло само собою, а крім того, принаймні непоганий учитель і сумлінний службовець, беззастережно відданий своєму Магістрові; і все ж таки протягом останніх років він утратив прихильність решти службовців Провінції і настроїв проти себе молодше покоління еліти, а оскільки він не мав рицарської, мудрої вдачі Магістра Томаса, то зовсім позбувся впевненості і спокою. Магістр не розлучився з ним, але всі ці роки якомога оберігав його від сутичок з елітою і взагалі дедалі рідше використовував для публічних виступів, а більше в канцелярії та в Архіві. Ось цей чоловік, який нічим себе не зганьбив, але якого не любили, чи, швидше, розлюбили і якого явно облишило щастя, став раптом, через хворобу свого Магістра, на чолі Vicus Lusorum і, якщо б йому справді довелося керувати щорічною Грою, в ті дні опинився б на найвиднішому місці в усій Провінції. Впоратися з цим великим завданням він міг би тільки тоді, якби йому виявили довір’я більшість гравців у бісер чи принаймні репетиторів, а такого довір’я він, на жаль, не мав. От і вийшло, що цього разу Ludus sollemnis стала для Вальдцеля великим випробуванням, майже катастрофою.

Тільки за день до початку свята було офіційно оголошено, що Магістр тяжко захворів і не може керувати Грою. Нам не відомо, чи не звелів сам хворий Магістр відтягти це повідомлення; можливо, він до останньої миті сподівався зібратись на силі і все ж таки очолити Гру. Але можливо також, що він був уже надто хворий, щоб плекати таку надію, і що «тінь» зробила помилку, до останньої хвилини приховуючи від Касталії, яке становище склалося у Вальдцелі. А втім, і тут ще можна сперечатися, чи справді ця затримка була помилкою. Безперечно, вона була зроблена з добрими намірами — щоб наперед не затьмарювати свята й не відстрашувати шанувальників Магістра Томаса, які могли б не приїхати. 1 якби все йшло добре, якби між вальдцельською громадою гравців і Бертрамом існувала згода, то «тінь» — і це дуже ймовірно — стала б справжнім заступником і відсутність Магістра була б майже непомітна. Дарма робити ще якісь припущення з цього приводу; ми лише вважали за потрібне відзначити, що Бертрам не конче був нездарою чи тим паче негідником, як вважала тоді вальдцельська громадська думка. Він був далеко більше жертвою, ніж винуватцем.

Як і щороку, на велику Гру почали з’їздитися гості. Одні з них ні про що й гадки не мали, другі були стурбовані станом Магістра Гри і сповнені сумних передчуттів щодо самого свята. Вальдцель і довколишні селища роїлися людьми, керівництво Ордену і Виховна Колегія прибули майже в повному складі, приїхали святково настроєні гості з віддалених місцевостей країни і зза кордону, в готелях не лишилося жодного вільного місця. Як завжди, свято почалося ввечері напередодні офіційного відкриття годиною медитації, під час якої, тількино вдарили в дзвони, всі поринули в глибоке побожне мовчання. Вранці прозвучали перші музичні виступи і була оголошена перша частина Гри, а також медитація на обидві музичні теми цієї частини. Бертрам у святковому уборі Магістра Гри тримався з гідністю й добре володів собою, тільки був дуже блідий і, здавалося, з дня на день покірніше сприймав свою долю, все більше виснажувався й страждав, а наприкінці справді став схожим на тінь. Уже другого дня пішла чутка, що стан Магістра Томаса погіршився й життя його в небезпеці, і того ж таки вечора серед втаємничених то тут, то там почалися розмови про хворого Магістра та його «тінь», що поволі склалися в легенду. За цією легендою, яка виникла в найвужчому колі репетиторів Vicus Lusorum, Магістр і хотів, і міг узяти на себе керівництво Грою, але, щоб потішити шанолюбство Бертрама, передав йому це почесне завдання. А тепер, коли виявилося, що Бертрам не здатен впоратися із своїм високим обов’язком і Гра може всіх розчарувати, хворий Магістр, усвідомлюючи свою відповідальність за Гру й за невдачу «тіні», відчуває потребу самому спокутувати чужі помилки; якраз через це, а не через щось інше, так раптово погіршилося його здоров’я й підскочила температура. Звичайно, це був не єдиний варіант легенди, але він виник серед еліти й виразно показував, що ця еліта, шанолюбне молоде покоління, вважало ситуацію трагічною і не хотіло приймати ніякого її пом’якшення, замаскування й прикрашення. Пошана до Магістра й неприязнь до його «тіні» взаємно врівноважувалися, Бертрамові бажали невдачі й провалу, хоч спокутувати їх довелося б Магістрові. Через день з’явилися поголоски, що Магістр покликав до своєї постелі заступника та двох найстарших з еліти й попросив їх берегти мир і не ставити під загрозу свято, а ще через день — що він продиктував свою останню волю і сказав Виховній Колегії, кого б він хотів бачити своїм наступником; називали навіть кілька імен. Разом із звісткою про те, що здоров’я Магістра дедалі погіршується, ходило багато різних чуток, і в святковій залі, а так само в готелях, з дня на день падав настрій, хоч ніхто не дозволяв собі покинути Вальдцель, не дочекавшись закінчення Гри. Темна, тяжка хмара нависла над усією врочистістю, яка, проте, зовні відбувалася в узвичаєній формі, але притаманних цьому святу радості й піднесення, яких усі сподівалися, майже не відчувалось, і коли в передостанній день Гри творець її, Магістр Томас, навіки заплющив очі, Колегії не вдалося запобігти поширенню звістки і, хоч як дивно, багато учасників сприйняли з полегшенням таке розв’язання заплутаної ситуації. Учні Гри, а особливо еліта, хоч не мали дозволу до кінця Ludus sollemnis ані одягати трауру, ані порушувати бодай чимось суворовизначеного правилами порядку Гри з чергуванням ігрових дій і медитації, останній акт урочистості і святковий день одностайно провели як день жалоби по дорогому небіжчикові, оточивши перевтомленого, змученого безсонням, з припухлими очима, блідого Бертрама, що виконував далі свої службові обов’язки, атмосферою крижаної самоти.

Йозеф Кнехт, хоч він через Тегуляріуса ще підтримував жваві зв’язки з елітою і як досвідчений гравець гостро відчував усі ці течії та настрої, всетаки не піддався їм, а, починаючи з четвертого чи п’ятого дня, навіть заборонив Фріцові турбувати себе звістками про Магістрову хворобу; він добре розумів і відчував, яка трагедія нависла над святом, з глибоким занепокоєнням і сумом думав про Магістра і з дедалі більшою неприязню, але, і з співчуттям про його «тінь», наче приречену померти разом зі своїм володарем, проте стійко, твердо опирався всіляким впливам справжніх чи вигаданих звісток, був надзвичайно зосереджений, радісно віддавався вправам і плинові чудово побудованої Гри й пережив свято, незважаючи на всі прикрощі й невдачі, з щирим піднесенням. «Тінь» Магістра, Бертрам, що за звичаєм мав наостанці ще й приймати вітальників та членів Колегії, був звільнений від цього обов’язку, традиційний День Радості студентів Гри також скасували. Зразу ж після закінчення музичного фіналу свята Колегія повідомила про смерть Магістра, і у Vicus Lusorum почалися дні жалоби, яких дотримувався і Йозеф Кнехт, що жив у готелі. Похорон Магістра Томаса, пам’ять якого глибоко шанують ще й досі, відбувся із властивою для Касталії скромністю. Бертрам, «тінь» Магістра, останнім зусиллям волі довів свою важку роль до кінця. Розуміючи своє становище, він попросив відпустки й помандрував у гори.

У Селищі Гри, та й у всьому Вальдцелі, запанувала жалоба. З покійним Магістром, мабуть, ніхто не підтримував близьких, виразно товариських стосунків, але вищість, чистота й шляхетність його натури разом з мудрістю і винятковим відчуттям форми зробили з нього такого правителя і представника Касталії, які в ній, власне, заснованій на цілком демократичних засадах, траплялися не часто. Ним можна було пишатися. Далекий нібито від будьяких пристрастей, від почуттів любові й дружби, він тим більше міг бути взірцем для молодого покоління еліти, а гідність та княжа постава, через яку він, до речі, дістав собі ласкавоіронічне прізвисько «його вельможність», з часом забезпечили йому, незважаючи на запеклий опір декого, особливе становище у Верховній Раді й на засіданнях Виховної Колегії. Звичайно, у Вальдцелі жваво обговорювали, ким його замінять на високій посаді Магістра Гри, а особливо палкі суперечки на цю тему провадила еліта. Після відставки і від’їзду Бертрама, падіння якого так домагалося і врешті домоглося це коло, еліта, проголосувавши, тимчасово розділила обов’язки Магістра між трьома особами, — тобто тільки ті обов’язки, що стосувалися внутрішніх справ Vicus Lusorum, а не офіційних у Виховній Колегії. За традицією, посада Магістра не могла залишатися вільною довше як три тижні. В тих випадках, коли Магістр, що помер чи пішов у відставку, мав уже визначеного наступника, в якого не було суперників, посаду його займали зразу ж, після першого засідання Колегії. Та цього разу справа начебто мала бути затяжною.

Під час жалоби Йозеф Кнехт випадково завів мову з своїм приятепро щойно закінчену Гру і про те, як дивно й сумно вона відбувалася.

— Цей заступник Бертрам, — сказав Кнехт, — непогано довів до кінця свою справу, тобто намагався грати роль справжнього Магістра, але, як на мій погляд, зробив ще й щось багато більше: приніс себе в жертву цій Lucius sollemnis як своєму останньому і найурочистішому офіційному обов’язкові. Ви були суворі, навіть жорстокі до нього, могли врятувати свято і Бертрама, але не врятували, хоч не мені судити про цe, ви, мабуть, мали свої причини. Але тепер, коли ви домоглися свого і бідолаха Бертрам пішов у відставку, ви повинні бути великодушними. Коли він повернеться після відпустки, треба піти йому назустріч і показати, що ви оцінили його жертву.