Гра в бісер
вернуться

Hesse Hermann
Шрифт:
Я книгу взяв тремтячими руками.В ній сторінки аж сяяли рядками.І, сам себе не знавши до пуття,Мікрочастинка в космосі ніяка,Я осягнув той вищий сенс буття,Що десь лежить у сфері зодіака.Побачив раптом, наче з висоти,Скарбів духовних розсипи всесвітні,Прадавніх знань незлежані пласти,Нових гіпотез паростки тендітні,Нектар ілюзій, досвіду полин,Гіркі плоди марнот і шанолюбства.Я подолав за декілька хвилинТернистий шлях здороженого людства.Це був такий натхненний марафон!В очах мигтіли числа й силуети,Калейдоскопи символів і форм,Емблем і формул дивні менуети.Все оживало в образах письма,Питало шлях і стежечку зміїсту —У невтолимих пошуках умаНової форми і нового змісту. І от коли, засліплений тим всім,Я очі звів перепочити трохи,І тих книжок беззвучний клавесинМені лунав, — почув я тихі кроки.Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.І я подумав: певно, архіварій.Він щось робив, і в паузі тривалійДивився я: що ж робить той старий?Він брав побожно кожний фоліант,Читав книжок позолотілі спинки,Тих дивних назв сліпучі золотинки,А потім їх, як свічку, задувавБезкровним ротом. І стирав їх пальцем,Ті назви плоду з гілочки добра.І зовсім інші, інші! — архіварій цейПисав єдиним розчерком пера.Ну, думав я, яка робота ловка!Дмухне старий — немає заголовка.Так він ходив, і назви ті підмінював.І тихий острах серце мені стис.І був зловісно вище розумінняЙого роботи потаємний смисл. Збентежений і збитий з пантелику,Я взявся знов за книгу ту велику.Але чомусь, зненацька потьмянівши,Ті літери не сяяли мені вже.І кожне слово з крони до корінняБуло — як сіре, знічене створіння.Воно двоїлось, блякло, розсипалось,Зникало десь у плетиві оман,Немов під ним сторінка розступалась,І западали літери в туман…В цю мить десь тихо брязнули ключі.Відчув я руку в себе на плечі.Це був старий. Півкроку, може, тількиТепер було між мною і між ним.Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,Немов війнуло вітром крижаним.Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:Він назву стер і з цього манускрипта.Німі слова пручалися, як міми,Летіло все в стрімкому монтажі —Невічних істин вічні видозміни,Старих пустель новітні міражі.Він їх стирав, писав і знову нищив.Я не питав у нього ні про що.А потім він забрав перо і книжкуІ, слова не промовивши, пішов.

СЛУЖІННЯ

Колись були володарі побожні,Котрі в полях освячували плуг,Високу віру і високий духВ людській душі підтримати спроможні,Що знали мову сонця і грози,Що їх законам був за оборонцяТой, що тримав над світом терезиЖиття і смерті, місяця і сонця.Але урвався той священний ряд.Лишився рід людський напризволяще,В марноті днів згубивши все найкраще,Без вівтарів, і святощів, і свят. Та не урвалась пам’ять про ті дні,І ми повинні крізь марноти світуНести високу святість заповіту,Навіки в притчі втілену й пісні.Колись, можливо, зміняться часи,По самі вінця темрявою повні, —Почує сонце наші голоси,Ми принесем дари йому жертовні.

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ

О, скільки треба літ, щоб день такий настав!І сивий чоловік нарешті гляне вгору,І пізня мудрість випаде в кристалУсе життя омріяного твору. І розчерком пера, натхненно, в один мент,Науки всіх віків збагнувши за два тижні,Напише перший твір доскіпливий студент,Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —І кожна з них летить, прекрасна і легка,Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.Але і той старий, і хлопчик, і студент —Всі троє творять з однієї піниНіщо, дрібничку, мрію, сентимент, —Однак і в ній, хоч на єдиний мент,А вічне світло спалахне і згине.

ПРОЧИТАВШИ «SUMMA CONTRA GENTILES» [57]

Здається нам, що всетаки ранішеЖиття було і краще, і чесніше.Не знав ще розум з правдою розлуки,Була ще мудрість посестра науки,Душа людська була іще невтомна,Як ми про це читаємо в Платона.Ох, і щоразу, як вступали миВ духовний храм Аквінського Фоми,Беззастережно вірили йомуІ скрізь ми правду бачили саму.Тодішні люди і тодішні доліВвижались нам в якомусь ореолі,І все було прекрасне, повноцінне,І все складалось в бездоганне ціле.Натомість ми, пізніші покоління,Нікчемна парость доброго коріння,Метаємось, б’ємо крильми по стелях.І хто ми є? Блукальці у пустелях.Що знали ми, крім сумнівів і муки?Але колись, можливо, наші внукиІ ці терзання наші, й наші доліПобачать теж в якомусь ореолі.Можливо, й ми їм будем саме тими —Просвітленими, мудрими, святими,Бо вже вони почують тільки міфи,Глухе відлуння нашої доби,Про наше перетліле лихоЙ пригаслий попіл боротьби.І той їм стане світочем життя ще,Кого терзали сумніви найтяжче.Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,Покаже їм до істини дорогу.І, може, в цьому й суть одвічна руху,Глибин його потужна течія:Живе в нас дух, безсмертний геній духу.Він переможе, а не ти чи я.

57

«Основне проти поган» (лат.).

«Основне проти поган» — поряд з «Основним про богослів’я» — одна з двох найважливіших праць найвидатнішого філософасхоласта Фоми Аквінського. Обидві праці, відповідно до своїх назв, прагнуть дати закінчений підсумок усього змісту середньовічної християнської культури. Гессе, що захоплювався ідеями Фоми Аквінського, зробив одним із героїв свого роману «Нарцис і Гольдмунд» ченця Нарциса, щирого й бездоганного служителя «чистої духовності» середньовіччя; таким чином, мотив «Основне проти поган» немовби перекидає місток між двома романами Гессе, виявляючи певну тотожність Нарциса й Кнехта.

ЩАБЛІ

Як в’яне цвіт, і молодість минає,І губить сонце промені останні,І мить за миттю вічність поглинаєТак все минає, навіть неминуче! —І сталість є лиш в цьому проминанні.Чи ти людина в світі, чи трава ти, —Не можеш сам себе перетривати.Це вища мудрість, і тому нещадна.І в кожну мить, що має вже промчати,Готовий будь навіки до прощання,Щоб стрепенуться й наново почати.Хай кличе нас дорога невідома,Хай не спиняють радощі й осмути,Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,Як тільки звикнем, — можна і заснути.Тож переходьмо простори і межі,Ніде не зупинившись на порозі,Бо обрій моря тільки в безбережжі,Бо обрій духу тільки у дорозі.А може, й смерть, ота межа остання, —Новий щабель нового існування,А може, й він несе яку загадку, —Ну що ж, прощайся і почни спочатку!