Серед цих і багатьох інших випробувать минало Кнехтове життя. Так він дожив до зрілого віку й перебував у розквіті своїх сил. За цей час він поховав двох праматерів роду, втратив гарненького шестирічного сина, якого вхопив вовк, подолав без нічиєї допомоги тяжку хворобу, сам себе вилікувавши. Не раз він терпів голод і холод. І все це лишило сліди на його обличчі й не менші — в душі. Спізнав він також на власному досвіді, що людина з багатим духовним життям викликає в інших своєрідну неприязнь і відразу, що її хоч здаля й шанують і в скруті звертаються до неї, але зовсім не люблять, не вважають за рівну собі й намагаються уникнути. Переконався він також у тому, що хворі й нещасні швидше скористаються з успадкованих від предків чи вигаданих заклинань і примовок, ніж з мудрої поради, що людина швидше терпітиме біду, удавано каятиметься, ніж змінить чи бодай спробує змінити свою вдачу, що вона швидше повірить у чари й замовляння, ніж у розум і досвід: це все речі, які протягом подальших тисячоліть, мабуть, не за2знали таких великих змін, як запевняють декотрі історичні праці. Проте Кнехт усвідомив і те, що спостережлива, духовно багата людина не повинна втрачати почуття любові й не повинна згорда дивитися на бажання і навіженство інших людей, хоч і має стерегтися, щоб вони не опанували і її, що від мудреця до дурисвіта, від жерця до штукаря, від людини, готової побратньому допомогти іншому, до гультяя, який користується чужою працею, — всього один крок і що люди, власне, з більшою охотою заплатять шахраєві, дадуть себе ошукати базарному крикунові, ніж приймуть дармову, безкорисливу допомогу. Люди воліють платити грішми і своїм майном, ніж любов’ю і довір’ям. Вони дурять інших і думають, що їх також хочуть обдурити. Треба було навчитися бачити в людині слабку, самолюбну і боягузливу істоту, але й усвідомлювати, наскільки тобі самому теж притаманні ці погані риси й інстинкти, і все ж таки вірити, схилятися серцем до думки, що в людині живе також дух і любов, живе щось таке, що опирається інстинктам і намагається їх облагородити. Проте, звичайно, ці думки сформульовані тут стисліше й виразніше, ніж їх здатен був сформулювати Кнехт. Скажемо тільки, що він ішов до них, його стежка привела б колись до цих думок і повела б крізь них далі.

Поки Кнехт простував цим шляхом, прагнучи думки, а проте живучи більше в чуттєвому світі, зачарований місяцем, пахощами зела, соком коренів, смаком кори, вирощуючи цілющі рослини, готуючи мастила, відданий погоді й атмосферним явищам, він розвинув у собі чимало всіляких здатностей, навіть таких, яких ми, пізніші жителі землі, вже не маємо й тільки наполовину розуміємо. Найважливішою з них була, звичайно, здатність заклинати дощ. Навіть якщо й були окремі випадки, що небо залишалося незворушним і жорстоко глумилося з його зусиль, все ж таки Кнехт сотні разів викликав дощ, і майже щоразу трохи іншим способом. Щоправда, в обряд принесення жертв і молитовних походів, заклинань і барабанних хорів він не зважувався запроваджувати жодних змін чи щось пропускати в ньому. Але це була тільки офіційна, видима частина його діяльності заклинача дощу й жерця, так би мовити, її фасад; звичайно, коли ввечері після принесення жертви й походу небо скорялося, обрій затягало хмарами, вітер доносив запах вологи і на землю спадали перші краплі, це чудове видовище викликало у всіх захват і піднесення. Але саме тут і потрібне було мистецтво заклинача дощу, щоб вибрати відповідний день і не рватися наосліп до недосяжного; небесні сили доводилось благати, навіть набридати їм, проте знати міру, виявляти покірність їхній волі. А ще приємнішими за ці чудові, святкові ознаки успіху і прояви небесної ласки були інші переживання, про які, крім нього, ніхто не знав і які навіть сам він сприймав зі страхом, не стільки розумом, скільки почуттям. Іноді бувала така погода, така напруга повітря й тепла, хмар і вітру, так пахла вода, земля й курява, такі виразні ставали погрози чи обіцянки, настрої чи примхи демонів погоди, що Кнехт передчував і сприймав їх своєю шкірою, волоссям і всіма чуттями, тому його ніщо не могло ні приголомшити, ні розчарувати, він, як резонатор, концентрував у собі погоду, ніби носив її в собі і здатен був керувати хмарами й вітром — не як йому заманеться, не свавільно, а виходячи з тієї спільності, з того злиття з природою, яке цілком стирало відміну між ним і світом, між внутрішнім і зовнішнім. Тоді він здатен був забути про все на світі й тільки слухати, в екстазі завмерти навпочіпки і всіма своїми порами не лише вбирати в себе кожен порух повітря і хмар, але й керувати ними, відтворювати їх десь так, як ми можемо збудити в собі й відтворити добре відомий нам музичний уривок. Тоді йому досить було стримати подих, і вітер або грім затихали, досить було кивнути чи похитати головою, і град починав падати або переставав, досить було показати усмішкою, що суперечливі сили в ньому припинили боротьбу й помирилися, і вгорі над ним розгладжувалися побрижені хмари й відслоняли чисту, осяйну блакить. Часом, у хвилини особливо погідного настрою і душевної рівноваги, він відчував у собі погоду найближчих днів, передбачав її точно й непомильно, ніби в його крові була записана вся партитура, за якою вона мала розігратися надворі. То були його найкращі дні, його винагорода і його радість.

Коли ж цей зв’язок з навколишньою природою порушувався, коли погода і світ ставали ненадійними, незрозумілими й примхливими, то й у його душі порушувався лад, припинялися струми, тоді Кнехт відчував, що він не справжній заклинач дощу, і сприймав свою роботу й відповідальність за погоду й за врожай як великий тягар і несправедливість. У такі дні він любив сидіти вдома, слухався Ади й допомагав їй, запопадливо працював у господарстві, майстрував дітям іграшки та домашнє начиння, варив зілля, відчував потребу в чиїйсь любові і бажав якомога менше відрізнятися від решти людей, ладен був цілком підкоритися звичаям і порядкам селища, навіть вислуховував нудні розмови своєї дружини з сусідками про життя, здоров’я й поведінку жителів селища. Зате в щасливі дні його рідко можна було побачити вдома, тоді йому не сиділося в хижі, він ловив рибу, полював, вишукував коріння, залягав у траві або примощувався на дереві, принюхувавсь, дослухався, наслідував голоси тварин, розпалював невеличкі багаття й порівнював, чи дим із них клубочиться так само, як хмари на небі, насичував свою шкіру й волосся туманом, дощем, повітрям, сонцем, місячним світлом і при нагоді збирав, як свого часу його вчитель і попередник Туру, такі речі, сутність і зовнішня форма яких начебто належали до різних сфер, в яких мудрість чи примха природи ніби виявляли деякі свої правила гри й таємниці творення і які поєднували в собі найвіддаленіші ознаки, наприклад, нарости на гілках, схожі на голови людей чи тварин, відшліфовані камінці з візерунком дерева, скам’янілі відбитки давно вимерлої тварини, спотворені чи здвоєні кісточки, камені у формі нирки або серця. Він читав візерунок на листку дерева й поплутане мереживо ліній на шапочці сморжа, вгадуючи в них щось таємниче, духовне, майбутнє, можливе: магію знаків, передчуття чисел і письма, перетворення безмежного й багатоликого в просте, в систему, в поняття. Бо в ньому були закладені всі ці можливості пізнання світу за допомогою духу, хоч іще безіменні, далекі від того, щоб їх можна було назвати, але вже передчувані, вже здійсненні, ще тільки в паростку, в бруньці, проте властиві йому, те, що існує в ньому й органічно росте. І якби ми могли повернутися ще за кілька тисячоліть до того, коли жив цей заклинач дощу, доба якого здається нам дуже ранньою і примітивною, то й тоді, ми в цьому впевнені, — в першій же людині виявили б дух, той дух, який не має ні початку, ні кінця і якому споконвіку властиве була в зародку все те, що він пізніше витворив.

Заклиначеві дощу не судилося увічнити бодай одне з своїх передбачень і хоч якось довести його, та й навряд чи він цього потребував. Він не став одним із численних винахідників письма, не заснував ні геометрії, ні медицини, ні астрономії. Він залишився невідомою ланкою в ланцюзі, але такою самою необхідною, як і кожна інша; він передав далі все, що засвоїв від предків, й те, чого домігся й досяг сам. Бо й він мав своїх учнів. Протягом довгих років він готував двох заклиначів дощу, з яких один потім став його наступником.

Багато років він робив свою справу сам, і коли до нього — це сталося невдовзі після великого неврожаю і голоду, — почав навідуватись один із тих, кого він мав зробити заклиначем дощу й майстром, у нього дивно, тужливо стиснулося серце, бо він вернувся думкою до найглибшого переживання своєї молодості і вперше тверезо, засмучено, але й трохи вдоволено, як після закінченої праці, усвідомив, що молодість його минула, що він переступив середину життя, що з квітки зробився плід. Хлопець підглядав за ним, підстерігав його, шанобливо ходив за ним назирці. І Кнехт, хоч ніколи цього не сподівався, поставився до хлопця точнісінько так, як колись старий Туру до нього самого: він був неприступний, стриманий, немов очікував, як його молодий шанувальник поведеться далі. Все це вийшло в нього само собою, цілком мимовільно; постава його не була наслідуванням померлого майстра і не випливала з міркувань моралі чи виховання — він не думав про те, що спершу слід добре перевірити, чи в хлопця вистачить витривалості, що треба не полегшувати йому шляху до посвяти в таємницю, а, навпаки, робити його якомога важчим тощо. Ні, просто Кнехт ставився до своїх учнів так, як кожен літній уже самітник, кожен учений дивак поставився б до своїх шанувальників і послідовників: збентежено, несміливо, відштовхуючи їх і сам ладен утекти, лякаючись, що він позбудеться своєї дорогої самоти і волі, змоги блукати по хащах, полювати і збирати зілля, мріяти й дослухатися до голосів природи, не обтяжуючи себе нічиєю присутністю, з ревнивою любов’ю до всіх своїх звичок і замилувань, таємниць і роздумів. Він нітрохи не заохочував боязкого хлопця, що наближався до нього з чемною цікавістю, нітрохи не допомагав йому подолати страх і не підбадьорював його, не сприймав його появу як радість і винагороду, як визнання і втішне досягнення: нарешті, мовляв, світ послав до нього свого вісника, ознаку своєї прихильності, хтось домагається його уваги, прагне показати йому свою відданість і душевну спорідненість і, так само, як він, вбачає своє покликання в слугуванні таємницям. Ні, спершу Кнехт сприйняв цю появу тільки як обтяжливу перешкоду, замах на його права і звички, спробу позбавити його незалежності, такої дорогої для нього, як він аж тепер пересвідчився. Він завзято опирався порушникові свого спокою, винаходив різні способи, щоб перехитрувати його, сховатися, замести свої сліди, ухилитися від зустрічі, уникнути її. Але й тут сталося те саме, що колись із Туру: тривале, мовчазне домагання хлопця поволі розтопило його серце, підточило й послабило його опір, і він поступово обернувся до хлопця, який почував дедалі твердіший грунт під ногами, відкрив йому своє серце, погодився з його вимогами, прийняв домагання і навчився бачити в цьому новому, обтяжливому обов’язку — вихованні учня — неминучість, послану долею, веління духа. Доводилось поступово відмовлятися від мрії про насолоду безмежними можливостями, багатоликим майбутнім. Замість мрії про нескінченний поступ, про підсумок усієї мудрості в нього тепер з’явився учень, дрібна, близька, вимоглива дійсність, непроханий порушник спокою, якого не спекаєшся й не уникнеш, єдиний шлях до реального майбутнього, найважливіший обов’язок, єдина вузенька стежина, якою заклинач дощу міг урятувати від смерті своє життя, свої вчинки, погляди, думки і почуття, бо існувати далі він міг тільки в цій маленькій бруньці. Зітхаючи, скрегочучи зубами, всміхаючись, він узяв на себе цей тягар.

І навіть у цій важливій, може, найвідповідальнішій галузі своєї діяльності — передаванні далі того, що він колись отримав від свого вчителя, у вихованні наступника — заклинач погоди не уник тяжкого, гіркого досвіду й розчарування. Перший хлопець, що домагався його прихильності і після довгого очікування й опору Кнехта став його учнем, звався Маро; саме він приніс своєму вчителеві розчарування, якого той так ніколи й не зміг остаточно забути. Хлопець був покірний, улесливий, довгий час удавав із себе дуже слухняного, а проте йому дечого бракувало, і насамперед відваги: він боявся ночі й темряви. Він намагався приховати цю свою ваду, а Кнехт, коли помітив її, ще довго вважав, що це залишки дитячих страхів, які згодом зникнуть. Але вони не зникали. А ще в цього учня зовсім не було хисту всією душею, безкорисливо віддаватися спостереженням, виконанню своїх завдань, роздумам і передчуттям. Він був недурний, мав ясний, швидкий розум і те, чого можна було навчитися без самопосвяти, опановував легко і впевнено. Але дедалі видніше ставало, що осягти мистецтво заклинача дощу він хотів із корисливою метою, з самолюбства. Насамперед він прагнув мати якусь вагу, впливати, грати певну роль; йому властиве було шанолюбство обдарованого, але не покликаного. Він любив, щоб ним захоплювались, хвалився перед однолітками своїм першим знанням і вмінням — але й це могло бути дитинністю і з часом зникнути. Проте він домагався не тільки успіху, а й влади над іншими, вигоди; і коли вчитель почав помічати це, він вжахнувся і поволі відвернувся від нього серцем. Уже провчившись у Кнехта кілька років, Маро двічі чи тричі був спійманий на тяжких провинах. Не встоявши перед спокусою, він самовільно, без відома й дозволу вчителя, брався за винагороду то лікувати зіллям хвору дитину, то виганяти заклинанням пацюків із хижі, і оскільки його, незважаючи на всі погрози і обіцянки, знов і знов застукували на таких вчинках, майстер відмовився його вчити, доповів про цю подію праматері й спробував викреслити невдячного й негідного юнака зі своєї пам’яті.

Потім його винагородили за цю прикрість два пізніші учні, а особливо другий, його власний син Туру. Цього останнього і наймолодшого з учнів він дуже любив і вважав, що з сина може вийти щось більше, ніж із нього самого, бо в хлопця явно переселився дух його діда. Кнехт відчував цілющу радість, коли думав про те, що всю сукупність своїх знань і віри він передав майбутньому, що є людина, подвійно син йому, якому він будьколи може доручити свою службу, якщо сам уже не матиме сили її виконувати. Але того невдалого першого учня він всетаки не зміг викрес2лити з свого життя та з своїх думок; хоч Маро в селищі й не вельми поважали, але багато хто дуже любив його. Він одружився, здобув деякий вплив, розважав людей як своєрідний штукар і блазень, навіть став головним барабанщиком у барабанному хорі і весь час заздрив заклиначеві дощу, був його потаємним ворогом, завдаючи йому дрібних, а часом і великих прикрощів. Кнехт ніколи не був товариською людиною, що любить посидіти й побалакати з односельцями, йому потрібна була самота і воля, він ніколи не домагався пошани й любові, хіба що хлопчиком у майстра Туру. Але тепер він відчув, що означає мати ворога, який тебе ненавидить: це йому отруїло не один день життя.

Маро належав до тих дуже обдарованих учнів, що, незважаючи на свій хист, у всі часи були для вчителів тягарем і мукою, бо їхній хист — не глибоко вкорінена, органічна сила, що росте з них самих, з їхнього єства, не філігранна, благородної дії ознака доброї породи, доброї крові й доброї натури, а наче щось стороннє, випадкове, щось привласнене чи вкрадене. Учень із нікчемною вдачею, проте з великим розумом чи блискучою уявою, неминуче ставить учителя в прикре становище: він повинен передати йому успадковані від попередників знання й методи, підготувати його до співробітництва, до духовного життя, а тим часом відчуває, що його справжній і найвищий обов’язок — якраз охороняти науку й мистецтво від домагань людей тільки обдарованих; бо вчитель має служити не учневі, а вони обидва — духові. Ось чому вчителі відчувають ніяковість і страх перед деякими блискучими талантами: кожен такий учень спотворює весь сенс праці вчителя. Всяка підтримка такого учня, що здатен тільки величатися, а не служити, власне, шкодить цьому служінню, до певної міри стає зрадою духу. Ми знаємо в історії багатьох народів періоди, коли під час глибокого зрушення духовних основ такі тільки обдаровані люди просто штурмують керівні посади в громадах, школах, академіях і державах, і тоді скрізь урядують надзвичайно талановиті люди, що геть усі хочуть керувати, але не вміють служити. Вчасно розпізнати такі таланти, поки ще вони не оволоділи основами інтелектуальних професій, і, якщо треба, твердою рукою звернути їх на шлях неінтелектуальної праці часто буває, звичайно, дуже важко. Кнехт також допустився помилки, він надто довго терпів свого учня Маро, встиг уже, на жаль, трохи втаємничити легковажного шанолюбця у свій фах. Наслідки виявилися для нього куди гіршими, ніж він собі міг уявити.