«Непорушні скелі уперто й шанобливо говорили про ті часи, які їх породили, про часи, що наклали на них свої карби. Вони говорили про ті часи, коли земля розколювалася й вигиналась, стогнала й натужувалась, викидаючи із свого змученого лона вершини і гребені». Так у тканину розповіді про поета, що блукав по світу і знайшов тиху радість у єднанні з рідним краєм («Петер Каменцінд»), вривається образ далеко не ідилічної, не тихомирної природи.

Ще ясніше внутрішній розлад проступає крізь розповідь про Кнульпа. Завжди бадьорий, легковажний блукач, спадкоємець ейхендорфівського «гультяя» і водночас людина непорушних моральних засад, Кнульп і протистоїть ремісницькому міщанському південнонімецькому побутові, і разом з тим природно вписується в нього. А втім, Кнульп — не зовсім типовий. В останньому з оповідань змальовано його смерть. Смерть для ідиліка — неминучий закон буття, невід’ємна ланка природного кругообігу. І вона може, навіть повинна бути ясна й спокійна. А тяжко хворого Кнульпа мучили сумніви, «…він дедалі більше заплутувався в тернових хащах свого змарнованого життя, не знаходячи в ньому ні сенсу, ні втіхи». Але перед самим кінцем йому відкрилося, що на його життя можна глянути із зовсім іншого боку. Коли він замерзав у снігу, йому привидівся бог. І бог сказав: «Ти й досі не здогадався, любий, навіщо тобі судилося пройти по життю легковажним гультяєм і волоцюгою? А на те, щоб заразити світ хоч крихтою дитячої грайливості й дитячого сміху. На те, щоб тебе скрізь трішки любили, трішки кепкували з тебе і трішки були тобі вдячні».

Кнульп помер тихо, заспокоєно, як і належить в ідилії. Проте залишилась дилема, залишилась двоїстість. Адже бог тільки привидівся йому, це був один Із Кнульпових сумнівів, одне з його самовиправдань. Кнульп — це художник, митець, який не хоче коритися навколишній дійсності, ворожій мистецтву. В цьому його позитивна («приємна богові») місія. Але Кнульп — і витвір, як визнав набагато пізніше сам Гессе, несприятливих суспільних умов. Так через ідилію проходить розколина; ідилія виявляється хистким мостом над полюсами, над суперечністю сущого, не стільки знахідкою, скільки пошуками гармонії.

Письменник регіональний, як правило, прославляє усталені звичаї і традиції тільки свого власного гнізда; все чуже викликає в ньому недовір’я. Гессе і з цього погляду був винятком. «Три сильних чинники протягом усього мого життя впливали на моє виховання, — казав він на схилі віку. — Це християнський і ділком позанаціональний дух батьківського дому, читання давніх китайців і не в останню чергу вплив єдиного історика, якому я був відданий як вдячний учень, до якого ставився з довірою і пошаною, — Якоба Буркгардта».

Релігійною людиною в справжньому значенні цього слова Гессе не був, а тим більше не був він релігійним письменником. Але домашній «християнський дух» справді впливав на нього, до того ж дуже своєрідно. Швабський пієтизм, якого дотримувалась сім’я, був ученням дивним, суперечливим. Він поєднував у собі протест проти лютеранськоцвінгліанського церковного догматизму з вузькою, сектантською ортодоксією, був понародному єретичний і посхимницькому самозаглиблений. Гессе ставився до цієї віри батьків неоднозначно і найбільше цінував у ній саме протестантське, бунтівне зерно.

Не менш істотним виявилось і «читання давніх китайців», вірніше, довголітнє вивчення всієї брахманської, буддійської, конфуціанської філософської премудрості. Поштовх до цього знову ж таки дала родина: недарма і батько, і дід Гундерт побували в Індії місіонерами. Проте Гессе перевершив їх усіх. Справа не в тому, що він також здійснив подорож до Індії. Знаменніше те, що він з часом став знавцем духовного життя античного і середньовічного Далекого Сходу. Якраз у «давніх китайців» він знайшов підтвердження своєї ідеї двополярності буття, розділеного і нерозривно зв’язаного, буття, що складається з позитивного Ян (воно символізує небо, тепло, чоловіче начало) і негативного Інь (земля, холод, жіноче начало). У стародавніх індійців і китайців учився Гессе й мистецтва медитації, самоаналізу, незворушно споглядального ставлення до сущого. А втім, це останнє він, з властивою йому непослідовністю, поєднував з досить активним соціальним протестантством. Зокрема, відлюдник Гессе 19– 19pp. був одним із видавців літературногромадського журналу «Мерц», настроєного опозиційно до режиму Вільгельма II, а — зверненого до молоді журналу «Vivos voco» («Я закликаю живих»).

Гессе був енциклопедично начитаною людиною. Важче назвати це освіченістю. Давався взнаки брак системи. Дехто з самоуків здатен довідатись про певні речі набагато більше, ніж вихованець Кембріджа, Сорбонни чи Геттінгена. Але в самоука неминучі прогалини, і то не так через брак програми, як через вільне ставлення до неї. Гессе, наприклад, був байдужий до європейської філософії після Сократа, і він її майже не вивчав. Навіть Гегеля, за його власним визнанням, «читав мало». Винятком були тільки Шопенгауер, Ніцше та психоаналітики Фрейд і Юнґ.

Письменникові, на відміну від ученого, брак систематичної освіти в принципі не повинен заважати. Але на творчості Гессе його певний дилетантизм усе ж таки позначався. І, знову ж таки, у вигляді своєрідних Ян та Інь протилежностей, сонячного і затіненого схилів однієї гори. То він — великий і глибокий художник, що чудово володіє словом, тонко відчуває колір і форму, вміє одним порухом пензля зробити образ пахучим, об’ємним, живим, то — літератор, що спішить поділитися з читачем своїми філософськими знаннями, викласти на стіл свої улюблені думки, не втілити їх у дію, в метафори й символи мистецтва, а просто розповісти про них. Мабуть, усвідомлюючи це, Гессе писав в одному з листів: «…Будь ласка, не дивіться на мої книжки як на літературу, як на виклад тих чи тих думок. Ви повинні бачити в них поезію, визнаючи тільки те і прислухаючись тільки до того, що справді здається вам поезією». А проте «поезія» і «література» немовби зливаються в нього, доповнюють одна одну, утворюють щось ціле.

В нотатках «Вечір за письмовим столом» він писав 2 грудня: «Новий твір виникає для мене тієї миті, коли я бачу постать, здатну на певний час стати символом, носієм мого переживання, реальності моїх думок, проблем. Така міфічна постать з’являється (Петер Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Гаррі Галлер і т. д.), і це й є та творча мить, яка породжує решту. Майже всі прозові твори, які я написав, — це зображення життєвого шляху душі; мова йде не про історію, сюжетне плетиво тощо, все це в основному монологи, в яких розглядається однаєдина особа, саме та міфічна постать у її ставленні до світу і до власного «я». Такі поетичні твори називають «романами». Але насправді це не романи, так само як, наприклад, «Генріх фон Офтердінген» Новаліса чи «Гіперіон» Гельдерліна — твори, з юних років священні для мене».