Унаочнення касталійського устрою, касталійських звичаїв, орденської ієрархії дозволяє поглибити і розширити критику стерильної духовності, що існує сама в собі.

Але критика Касталії — не єдина і не головна мета роману. Не меншої ваги автор надає ствердженню, прославленню її. Хронологічно воно навіть на першому місці.

Перед загрозою розпаду культури наприкінці «фейлетонної доби» єдиним виходом, єдиним шляхом до порятунку було, на думку Гессе, створення Касталії — суворого і водночас навдивовижу людяного Ордену духовної еліти, що взяв на себе обітницю безшлюбності, безкорисливості, зовнішньої покори і внутрішньої рівності. Оскільки мистецтво, наука, освіта гинули, тому що в світі практицизму і продажності їх утилізували і проституювали, їх треба було вивести із заклятого кола житейських інтересів, житейської конкуренції. Принцип цей поширювався навіть на творчість — надто індивідуальну, надто цілеспрямовану, надто палку і в цьому розумінні вже «нечисту». Творчість замінили виконанням чужих творів, аналізом і тлумаченням їх.

Найяскравішим і найдовершенїшим виявом ідеї Касталії була Гра в скляні иамистинки, або Гра в бісер, що стала «втіленням духовного і естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали назву, що походила з поетичної лексики «фейлетонної доби» й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».

Гессе сам, як бачимо, перекидав місток до «Степового вовка». Але загальна характеристика Гри в ньому зумисне непевна й нечітка, йому досить натяку на те, що вона заміняє і точні науки, і вільні мистецтва, з’єднуючи їх у собі у вигляді вправи, гімнастики розуму.

Було б спрощенням вважати, нібито Гессе вказує на таку касталійську «грайливість» як на легковажність, ваду. Адже з нею пов’язана славетна тутешня «ясність», якій автор співає гімн у своєму романі: «Ця ясність — не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвіду й любові, визнання всякої дійсності, чуйне буття на краю всіх прірв і проваль, це доброчесність святих і рицарів, вона незнищенна і з роками, з наближенням до смерті лише збільшується», її носій, її уособлення в романі — насамперед старий Магістр музики.

А проте мало не з перших сторінок роману поряд з прославленням Касталії Іде її засудження, поряд з утвержденням — заперечення.

Починаючи від романтиків, естетична думка і самі митці буржуазного світу боролися з нерозв’язною для них суперечністю: що робити серед ворожої дійсності? Утекти з своїм мерехтливим світильником у катакомби чи дати юрбі роздерти себе на шматки? Іншими словами: творити мистецтво елітарне, холодве, абстрактне, зрозуміле тільки жменьці втаємничених, чи масове мистецтво, яке улягає грошовому мішкові і примітивним смакам? Гессе також не міг розв’язати ціеї суперечності, але, на відміну від багатьох, він такою її і бачив: як суперечність, що потребує розв’язання.

Певна амбівалентність ставлення до касталійської оселі духу закладена в особі головного героя — Йозефа Кнехта. «Гра в бісер» збалансована таким чином: літописець не зважується висловити ані найменшого докору, навіть сумніву; але те, що він об’єктом свого панегірика вибрав Кнехта, свідчить саме за себе. Житіє, яке написав анонімний автор, — апокрифічне. А сам Кнехт суперечливий і в своїх словах, і в своїх вчинках, до того ж якнайтиповіше для Гессе: з одного боку, додаючи небаченої слави Касталії, а з другого — вчинивши щодо неї безпрецедентний акт відступництва. Адже Кнехт і найвидатніший за всю історію Провінції Магістр Гри, і єдиний за всю її історію член ієрархії, який склав із себе звання, вийшов із Ордену і подався у світ.

У прощальному листі до членів Виховної Колегії він пояснив свій вчинок тим, що Касталія перестала виконувати свою місію, історично пережила себе, бо касталійців «уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок… Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі». Відірваність від народу, від руху світової історії — ось головні гріхи касталійців.

Цікаво, що саме в той час, коли Кнехт за дорученням Ордену у монастирі Маріафельс успішно прихиляв на бік Касталії впливового католицького вченого отця Якоба, він і набрався від нього того почуття історії, яке й зруйнувало його касталійську віру. Так світло й тінь, Ян та Інь завжди ідуть поряд у житті і у вчинках Кнехта. І цікаво ще ось що. Прототипом отця Якоба був той самий швейцарський історик Якоб Буркгардт (18– 1897), якого Гессе назвав серед трьох основних факторів, що формували його світогляд. Буркгардт, багато в чому учень Шопенгауера, дивився на історичний процес досить песимістична, історію духу ставив понад соціальну історію і був прибічником бездіяльності, споглядальності. Проте ідеалізованого свого Буркгардта — отця Якоба — Гессе (зберігши за ним багато буркгардтівських ідей) одночасно зробив учителем Кнехта, що відкинув духовну елітарність і переступив через споглядальність.

Як і в Сінклера, Сідхарти, Галлера, у Кнехта є свої двійники антагоністи. Це навіть не стільки отець Якоб, скільки Плініо Десиньйорі і Тегуляріус. Перший — мирянин, що відчуває любов до Касталії і глибоке недовір’я до неї, людина, життя якої дало тріщину від сутички з гострими гранями такої антиномії. А другий — найтиповіший, найфанатичніший касталієць, але такий, що своєю нервовістю, своїм екстремізмом ніби випередив майбутній розклад Касталії.

Кнехт уник долі не тільки Тегуляріуса, але й Десиньйорі, яка теоретично була не що інше, як один із варіантів його власної долі. З Кнехтом у Гессе вийшло щось майже нечуване: він створив образ ідеального героя. Звичайно, ціною певних обмежень, дотримання певних конвенцій. Це герой, як уже згадувалося, житійний, не змальований, а описаний, до того ж з відвертою прихильністю. Крім того, хоч і врівноважуючи антиномії, він біполярний. І це важливо, це додає йому динамізму, руху, можливості розвитку, без яких жоден герой — не те що ідеальний — не витримає випробування дійсністю.