Дордже трохи помовчав. Викурив ще одну цигарку. Глянув чогось на годинник. Потім дістав із кишені якісь роздруківки, уважніше в них вчитався, кивнув сам до себе й посміхнувся кутком рота.

– Що ж. Хто зна. Давай подивимося нашу макулатуру.

Він порозпихав на столі пляшки, тарілочки з горіхами й попільнички й неквапно заходився виймати з наплічника книжки і брошури. Уже майже знайомий Редьці атлас 76-го року, ще декілька карт («Ці до сраки», – сказав Дордже), два товсті томики німецькою й розфарбований наче дітьми пейпербек.

– А це шо? – зацікавилась кольоровим Редька.

– Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.

– А. Серйозно…

– Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.

– Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

– Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це – вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо – з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати – великого розуму не треба…» – Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

– Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… – наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. – Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

– Шо значить – тобі? – злякалася Редька.

– Га? – наче тільки тепер помітив її Дордже.

– Ти кажеш – «тобі валити». А я тут шо – доставка координат?

– Нє, – засміявся він. – Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, – називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини – але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

– А нашо тобі… на історичну батьківщину? – Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. – Спадщина там світить?

– Може, й спадщина, – посміхнувся він.

– Культурна? – примружила око Редька.

– Культурна й безкультурна, – зітхнув він.

– Але шось ти геть якийсь не жовтик… – вчергове прискіпливо глипнула Редька. – Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

– Хто такий «жовтик»? – поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був – Жовтик – вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

– А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

– Ваш?

– Наш.

– Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

– Куди нам хоч їхати? – ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно посміхнувся при слові «нам».

– У гори, – сказав туманно.

– У які такі гори?

– У високії.

Він попросив рахунок.

– Давай, будемо трохи рухатися. До літака не так вже і багато. Якраз встигнути в посольство – слава додатковій доплаті, існують експрес-візи.

Він ще раз глянув на ту саму роздруківку. Виявилося, що то – електронний квиток, і відразу ж було зазначено два пасажири, просто він, вочевидь, не вчитався. Або проігнорував чи не хотів казати їй. «От гімнюк. Так діло не піде».

– Слухай… – якомога розслабленіше, аби не видати свою захланність, спробувала говорити Редька. – Перш ніж я гордо зійду на трап літака, давай домовимося, що я в долі. Половина, скажімо, мені.

– Половина чого? – здивовано підняв на неї очі Дордже.

– Ну, я не знаю. Ти ж не колешся, що там твоя сімейка заховала і від кого.

– І все тобі треба знати? – приречено сказав хлопець, відраховуючи єврові монетки за пиво.

– Все не все, а рівно стільки, щоби була мотивація віддати тобі всі ключики, що в мене є, аби знайти твою культурну спадщину.

– Гаразд, – знизав плечима він. – Пішли.

– Пішли.

Редька трохи розгубилася від того, що він не став, як у фільмах про ковбоїв, торгуватися за відсоток від скарбу. Мовляв, їй п’ятнадцять, йому вісімдесят п’ять – пристав на половину, хоч Редька би зійшлася і на тридцяти своїх. Ну, але гаразд так гаразд. Зрештою, завжди можна буде спробувати фігурно з’їхати, якщо там якийсь пшик, а не скарби з кольєм шарлоти.