Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.

– Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.

Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.

Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.

– Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?

Дордже мовчки похитав головою.

– Дивись. Це схоже на концтабір. – Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. – Це не з твоєї морфінної кінотеки?

Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:

– Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.

– О! Ти вмієш матюкатися!

– І мені конче треба туди… І тобі треба.

– Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… – Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. – Що я там забула?

– Кучеряве волосся. – Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.

– В мене ніколи не було кучерявого волосся, – трохи образилася Редька.

– Було. Просто ти його забула там.

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні – люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

– Велкам ту Ейжа, – сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом – звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

– Напилися, але не впали в блуд, – сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране – Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

– Намасти, – сказав Дордже до Редьки.

– Шо тобі куда намастити? – поцікавилася вона. – Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.

Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу – однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. – А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! – видала вона, потягуючись.

– Дуже сексуально. – Дордже заходився складати свої речі. – Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.

– Яку таку попутку?

– Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…

– А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. – Редька ще раз позіхнула. – Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?

– Ти шо – зовсім вчора блекаут хапанула? – Дордже майже не здивувався і питав риторично. – Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.

– Ой-йо… – Редька спробувала відчути сором. – А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?

– О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.

– Пам’ятаю. А-а-а! Бе! – Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. – Не слухай, я блюю!

Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння – харчове, алкогольне чи душевне – не найкращі ліки. По-перше, у транспорті – не важливо в громадському чи в приватному – жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.