Висипалася Редька регулярно і тепер – через два роки після закінчення студій. Бо жодного разу, якщо розібратися, ніде по-справжньому не працювала. Хоча що значить «по-справжньому»?

– Це, дочко, значить, щоби з трудовою книжкою та з пенсією, – казав якісь страшні слова її дід.

– Як люди ото, встають зранку і йдуть на роботу. А потім вертаються вечерком, і сидять з дітками, і мають сім’ю, і планірують майбутнє… – мріяла бабця.

– І помирають.

Бабцю засмутив такий беззаперечний фінал. Вона тяжко, безнадійно зітхнула.

– Ну чого ти, ба? Я ж не вмираю з голоду, не бомжую, роботу маю всяку… час від часу, гроші отримую тільки за те, що зробила, а не за те, що протерла в офісі штани, віддавши їм шмат свого життя. А дітей мені ще рано.

– Ага, рано! Давно вже замуж думати пора. Кого ти ждеш? Принца? Нашо ти йому така красіва нужна…

– Ой ба, ну от, зразу принца. Але ж і не за першого-ліпшого урода якогось іти заміж. І взагалі, звідки тобі там на принцах розумітися – може, якраз таким страшним, як я, принци й дістаються.

– Ага, його кінь на диби встане, тебе побачивши, – заходить у кімнату старша сестра Редьки і ставить жирну крапку на її «планіруванні майбутнього».

Старшу взагалі-то звали Пема. Тато з мамою, великі любителі всього східного, самі таке ім’я дитині вибрали. «Красиве дуже», – думала Редька. Але сестра з раннього дитинства вимагала, щоби її називали «як людей», наполягаючи чомусь на імені Свєта. Редьці здавалося, що гидкішого бути не може. Особливо з отим «є» посередині. Але коли Пемі стукнуло шістнадцять, вона офіційно, за паспортом, стала раптом Сонею. («Мечеться як гімно в ополонці…» – сказала тоді бабці Редька, повторивши одну з бабциних же улюблених фраз, за що тут же, не знати чого, отримала суворий осудливий погляд.)

Редьчине повне ім’я було Радеша, й вона ним пишалася і встидалася його водночас.

– Та-ак. Відповідати нам буде Радеша… Із Хімчал Прадеша! – радів власному каламбуру, побудованому на знанні індійської географії, її викладач філософії. (Все би нічого, але він цей каламбур повторював стільки разів, скільки бачив Редьку.)

Більшість людей кликало її Радою, а бабця з дідом Радусею.

– Та поміняла б ти вже собі ім’я на Радослава, і спокій голові! – Старша сестра завжди знала, як краще.

– Сама собі міняй на Свєтославу. Не буду я Славою. Це ще бридкіше за Свєту.

Про себе Редька міркувала так: «Ну що це за дурня? Чим Пема гірше за Свєту? Чи бодай Соню? От я би як уже міняла, то кардинально. Стала би, приміром, Зюзя. Зюзя Брамбамбурик. Поетично. А тоді в Америці, якби я туди поїхала на заробітки й стала прорабом, а відтак, як то в Америці буває, й культовою тьотьою в модній, наприклад, індустрії, мене би вже всі кликали Зю Брам».

Поки ще вона не стала Зю Брам і друзі називали її Редькою, що її влаштовувало більше за «Раду». (Рада – це така велика слов’янська дівчина з грубою косою, густою моно-бровою (милий близько) й цицями до пояса, тож із нею в худенької, маленької Редьки було мало спільного.)

Проте гопнікам і серйозним дядькам вона все ж називалась як Рада, і навіть це не захищало дядьків від миттєвого перевтілення в гопніків:

– Рада? І чєму же ти рада? Га-га-га!!!

Якби Редька не чула це вже вісімсот тисяч триста п’ять разів, можливо, якийсь м’яз у неї на лиці й здригнувся б.

Якось так із дитинства повелося, що старшу сестру всі вважали красунею й розумницею, а на меншу махнули рукою «хай росте, як росте, вона у нас Чорнобильського року, так що всьо понятно, якшо шо». Насправді, ніхто її страшною не вважав, просто деколи родичам, особливо бабці з дідом, потрібен був час, аби осягнути нову красу пофарбованого на синьо-рожевий колір волосся чи проколотого носа.

– Як сопля ото блистить. Зніми лучче.

Редька все це стійко терпіла, і брак писаної краси, досягнувши канонічного 17-річного віку, компенсувала, як їй здавалося, виявами крутої індивідуальності: дикі поєднання одягу, недолуге «вінтажне» взуття з секонду (або з бабциних антресолей, тоді бабця не дуже обурювалася, бо ж впізнавала себе в своїй буремній юності), татуювання на плечах і руках, пірсинг, що чогось надовго не затримався ні в пупку, ні в носі. До речі, те ж саме з фіолетово-рожевим волоссям: пройшло трохи часу і з’явилося трохи мозку, тінейджерські вправляння з самоствердження замінила стрижка «щоби все було ОК і без укладки». Рідне, темно-русяве, ледь кучеряве коротке волосся. Таким воно найчастіше відростає з поголеної голови. Худенька Редька не була зовсім хлопчакуватою, але дещо андрогінною виглядала точно: подекуди на неї заглядалися й дівки. Яке тут заміж?

– Добре, що ти у нас васіліса-краса. Не всім же так повезло – в білявку витравитися, – буркнула тоді молодша у відповідь на коня.

– Це я так маскую мозок, – позіхнула старша.

– Та нашо? Він же у тебе brilliant! Весь у стразах Сваровскі і в папільйотках. Де такий видерла – на сезонному розпродажі брендів перших ліній?

– Паєтках, а не папільйотках. Філолог. А де купила, там нема. І точно вже не на секонд-генді, як деякі тут. На добраніч, любі хіпі.