Редька полізла у свій список контактів – нема і не було нікого такого. Вичисляти за ай-пі адресою? Я вас прошу, не смійтеся з мощів філолога. Для цього Редьці треба було, як мінімум, набрати номер когось із дредастих окупантів її минулого. Програмісти ж усі головно навіть закінчили вуз якимось дивом.

Редька випручалася з-під ковдри і навшпиньки, в трусах і футболці зі Снупі, покралася до вхідних дверей. Зазирнула у вічко – нікого, тільки залізні двері під’їзду внизу грюкнули.

Редька для вірняка ще потерлася коло дверей хвилин п’ять-сім, а тоді нарешті відчинила. На ротанговому хідничку лежав паперовий пакет із логотипом сусідньої пекарні. Була би Редька королевою розбитих сердець, спокійно взяла й спожила би з кавою принесені настирним «таємничим прихильником» Борьою на субарі круасани чи шоколадні роли. (Тупоголові романтичні пиздострадальці дуже хочуть вірити, що саме солодощами і квітами можна розім’яти неприступне жіноче серце, де їм допетрати, що на сніданок серце вимагає хіба що слойку зі шпинатом і сиром-рикотою, а якщо пофантазувати і вийти за рамки сусідньої булочної, то й від стейку з кров’ю ніжне серце не відмовиться. Залежно, о котрій годині встало.) Але Редька була не королевою, порядні «борі» обходили її десятою дорогою, а в пакеті були не круасани. Там була невеличка коробка з GPS-навігатором. Як вона тут же з’ясувала з Інтернетних рейтингів, із портативним, зі збільшеною пам’яттю. На коробці було намальовано гори і долини, над якими переможно літав цей, подібний до протиударного олд-скульного смартфону, предмет.

«О, в коробочку милі люди ще й чек доклали, – зраділа Редька. – Ну і очєнь зря».

Страшне прозріння навідало цю сонну голову: майже штука баксів! Так що, трохи повагавшись і подумавши, Редька натягла свої джинси і фліс із каптурном, взула кеди і вийшла з дому. Піжамний Снупік із-під розшпиленого флісу боязко позирав на новий для себе позаліжковий світ.

Магазин-склад цих джіпіесів та іншої цифрової амуніції, як виявилося, був всього за чотири тролейбусні зупинки.

– Майже штука баксів! Це ж такому чму, як я, вистачить і на квиток!

Сакральний квиток мав бути в Індію, куди на зиму традиційно перекочовувала половина її богемних знайомих: митців і недомитців, галеристів і тих, хто коло них тусується, музикантів і їх обпісяних кип’ятком ґрупіс, перукарів-педиків, головно зодягнених чогось у марку «Energy», і їх офіційних дружин-косметологів, старших на п’ятнадцять років і три розлучення.

– Валяються там на піску, їдять карі й курять гашиш.

Отак, прокручуючи в голові свої глибинні знання щодо Індії, Редька без проблем отримала гроші за GPS і, не довго думаючи, пішла й забронювала квиток до Делі в турагенції через дорогу. Прикинувши те-се, лишила собі тиждень на збори шмаття і боргів – якщо всіх, хто їй висить грошей, гарненько потрусити і не розтринькати здачу з квитка, на місяць життя в дешевій країні стане з головою. Принаймні десь такі суми їй оголошували ті, хто валявся, замазаний карі, на піску і курив гашиш.

Повертаючись додому з відчуттям хитро виконаного обов’язку, Редька, згідно з умовним рефлексом, зайшовши в під’їзд, гримнула кулаком по лункій поштовій скриньці без замка. Звідти висипалася пачка роздрукованого на дешевому папері рекламного трешу і листівка без марки, але із зображенням якогось, либонь, індійського, краєвиду.

«От молодець. Продала чужу річ. – Редька похолола. – Правильно зробила. Тільки тобі не один квиток до Делі потрібен, а два. Але все по порядку. Завтра отримаєш новий GPS. Не міняй його на пістряві сумки і сандаліки, будь ласка. В ньому дублі карт. І дещо ще».

І все. Редька мимоволі озирнулася через плече й послухала, чи коїться що в темному під’їзді. Тихо. Вона прожогом злетіла сходами, серце калатало, аж луна йшла, відкрила незграбними пальцями двері, вскочила у квартиру й затраснула двері.

– Фух. Хуйня яка.

Відчувалося, що її надурили і з неї сміються. Але принаймні не вимагають віддавати грошики. Редька ще раз перечитала зміст листівки.

– Сумки і сандаліки… – вголос промовила вона. – Щось таке з підйобочного лексикону моєї сестриці.

І Редька набрала сестру, щоби зустрітися з нею за обідом.

– Я тобі передзвоню, – канонічно відрубала Соня.

Редька зітхнула і постукала задумливо себе телефоном по лобі. Потім його вкусила. І тільки коли Соня зі свого безлімітного («А нащо ти взагалі знімала слухавку, шикарна женщіна?») набрала її, Редька випхала з рота мікробну пластмасу.

– Шо нада? – Соня була зайнятою і веселою водночас.

– Е-е… Я тут збираюся купити сумки і сандалики, – Редька спробувала говорити в’їдливо.

– Ну і шо? Хай Бог помагає. Шопінг – святе діло. Тебе тенденції цікавлять чи позичити грошей?

– Нє. – Редьку розізлило, що не вдалось розізлити Соню. – Я про твій лист. Поясни мені, будь ласка, що це все значить.

– Що? Який лист? Ти про що? – Соня на тому кінці дроту без особливого зацікавлення сьорбала каву.

– Нормальний лист. Паперовий.

– Каліграфічним почерком? – нарешті Соню це почало забавляти.

– Карочє. Давай сьодні зустрінемось.

– Сьогодні не можу. Давай завтра. О сьомій вечора в «Момо-барі». Ох, па-па, луцилій… [1]

Їх тато завжди хотів сина. Ба навіть був впевнений, що народиться син. До того ж в цьому були впевнені всі знавці народних прикмет – ультразвук тоді ще був не модний. Все, за сімейними переказами, казало про хлопчика: форма живота, розквітла врода мами («якщо дівчинка – то лице псується, бо дівчинка забирає в мами всю красу!»), те, що мамі хотілося їсти м’ясо й овочі, а не цукерки з фруктами, і далі по списку забобонних істин.

Але народилася дівчинка. Пема. Робити нічого – та й, зрештою, вся справа в тому, як кого виховувати. І тато заходився виховувати зі своєї первістки суперхлопчика.