Коли офіціантка принесла замовлення, відвідувачка здригнулася, трусонула головою, відганяючи думки, і раптом побачила на грудях дівчини бейджик із написом «Книжниця Аня».

За півгодини, спускаючись сходами, жінка зауважила книжкові полиці й у двох інших залах, а ще в однієї офіціантки роздивилася бейджик «Книжниця Віра». Це видалося дивним – вона вперше бачила таке поєднання кави з книжкою й офіціантки з бібліотекаркою чи продавчинею книгарні. Подякувавши за каву, жінка сховала очі за темними окулярами і вже збиралася вийти на вулицю, як одна з дівчат простягнула їй рекламну листівку й усміхнулася:

– Ви чули про нашу акцію «Живі книги»? Ось, ознайомтеся. Може, візьмете участь… Люди помалу відгукуються, складаємо картотеку, може бути цікаво, – і вона вказала на невеличкий дерев’яний ящичок із кількома поштовими листівками, що стояли в ньому вертикально.

– Дякую, – кутиками губ усміхнулася відвідувачка, узяла рекламу й вийшла в спекотний травень із надто нестабільною синоптичною перспективою.

День минув, як минув. Як усі її дні останнім часом – подібні до інших безглуздих діб. Увечері вдома вона то блукала з кутка в куток незатишною квартирою, то виходила на балкон подихати повітрям, що було насичене запахом вимитого зливою молодого листя та терпким ароматом липких тополиних бруньок. Раптом у сумочці запікав есемескою мобільний. Вона здригнулася й швидко рушила в коридор. Повідомлення виявилося анонсом чергової акції від оператора зв’язку, телефон повернувся на місце, а реклама з кав’ярні нарешті привернула увагу жінки, якій, здавалося, більше просто нічим було себе зайняти.

– Так-так, звісно, запишіть номер мого мобільного, я чекатиму на ваш дзвінок, – промовив до офіціантки за барною стійкою високий чоловік у темних окулярах і продиктував номер, попросивши підписати його «Віктор».

Він подякував, зробив невловимий жест, і коротка паличка в його руці раптом набула необхідної довжини, щоб незряча людина могла простукувати нею дорогу перед собою і визначати маршрут.

Цю несподівану метаморфозу предмета помітила та сама жінка в мереживних рукавичках, що якраз увійшла до кав’ярні. Вони розминулися біля вхідних дверей. Відвідувачка відступила вбік, пропускаючи його на вулицю, проте незрячий чоловік встиг втягнути ніздрями дещо п’янкий, як для ранкового виходу на каву, аромат її парфумів.

– Доброго ранку! Ви знову до нас? – усміхнулася їй книжниця Аня. – Обирайте столик, зараз я принесу меню.

– Доброго, – стримано всміхнулася жінка і не рушила з місця, – власне, я хотіла розпитати про вашу акцію…

– А! Вас зацікавило?! – засяяла усмішкою дівчина. – І ким би ви хотіли бути – Читачем чи Книгою?

– Я?… – жінка зробила паузу, а потім видала, ніби пірнула в воду: – Власне я – письменниця. Доволі відома, хоч і друкуюся під псевдонімом, але в мене зараз певний творчий ступор… І я подумала… Може, саме ці ваші живі Книги розкажуть мені щось цікаве, так би мовити, стануть саме тим зерном, із якого…

– Ух ти! – одночасно вигукнули обидві офіціантки, які стояли поруч.

– Це ж треба! Жива письменниця! Клааас! – захоплено промовила книжниця Аня. – А ми ще вчора вас примітили! Ні, люди мистецтва таки направду відрізняються від інших!

– Та не те щоб… – знизала плечима відвідувачка і знову роззирнулася довкола.

– Ой, не кажіть! – замахала руками Аня. – Он, бачили, щойно вийшов чоловік? Він, хоч і дуже любить читати, але був військовим і втратив зір, ну, майже втратив, ледве бачить обриси фігур і світло. То так зрадів, дізнавшись про нашу акцію! А що? Ходитиме до нас, «читатиме»… Ось уже обрав собі Книгу, будемо з нею домовлятися. Ой, про що це я? А! То по ньому ж видно, що він звичайний! А по вас – що ви людина мистецтва!

– Дякую, – всміхнулася жінка на таку бурхливу й безпосередню реакцію.

– То треба занотувати ваші дані, а ви можете ознайомитися з каталогом Книг, хоч він іще й невеличкий. Як ваше ім’я?

Жінка на мить замислилася, а потім повільно промовила, ніби проспівала:

– Амалія.

– От! Я ж казала, Віро! – озирнулася до колеги Аня. – Навіть ім’я небуденне! Ось, заповніть, будь ласка, цю картку. А каву сьогодні будете?

– Буду, – всміхнулася потенційна Читачка, узяла анкету і знову рушила на найвищий ярус кав’ярні.

Цього дня жінка пила каву не «медикаментозно», а просто так, для задоволення. Крім того, хотіла витратити на цей процес частину довгого травневого дня, який знову потрібно було чимось наповнити.

Вона дослухалась, як шепотілися в нижньому ярусі офіціантки-книжниці, обговорюючи між собою зустріч зі справжньою письменницею. Амалія то роздивлялася свої рукавички, що знову лежали на столику, то блукала очима по стінах, ніби вживаючись у затишність кав’ярні, зупиняла погляд на колекції кавників, потім на картинках із видами Львова чи на книжкових поличках, інколи всміхалася… Але якби хтось уважний непомітно спостерігав за цією панною, то навряд чи класифікував би її усмішку як веселу. Можливо, як дещо мрійливу, розгублену, невпевнену усмішку на доглянутому обличчі гарної, але втомленої жінки, яка приховує свою проблему.