З тими словами стягнув із чогось шмату, і з-під неї об’явилася порепана газова плита.

– У вас тут і газ є?

– Аякже. Там, у глибинах сміттярських гір, випродуковується першокласний газ. Досить лише запхати туди руру, і маєте вічний вогонь.

За мить і справді на плиті затанцював синій вогник і обійняв мацаками кавник.

– Буде кава по-сміттярському. Весь її секрет полягає в тому, що мусить бути запарена в кавнику, який пролежав на смітті не менше як десять літ. Такий припис. Тоді вона дістає неповторного присмаку. Та ви сідайте сюди, на цей бенгальський килим.

– Тут страшенна спека, – сказав Бумблякевич, умощуючись на лахмітті, яке й справді місцями нагадувало килим. – Як ви її витримуєте?

– А, вже звикли. Живеш, як на екваторі. Навіть узимку тут дуже тепло. Сніг затримується лише на верхів’ях гір, а внизу панує субтропічний клімат. Одного разу мені навіть виросли банани.

– Добре, але для телевізора потрібен струм…

– А у нас цього струму, як сміття. Тут же стільки тих батарей, акумуляторів, що досить лише запхати дріт і не те що телевізор, ціла фабрика запрацює… Ось навіть заморозника маю, бачите? Там у мене морожені птиця і риба.

Старий зняв кавника з плити і розлив каву по горнятах.

– Птиця – це галки і ворони? – поцікавився Бумблякевич.

– Не тільки. Бувають чайки, горобці, стрижі, круки і навіть папуги.

– Папуги?

– Ясне діло. Трапляється, що й папуг разом з клітками викинуть на смітник, от вони тут і починають розмножуватися. Минулого літа їх стільки тут розвелося, що я кожного вечора папужиною печенею смакував.

– А риба? Де ви берете рибу?

– Риби тут повно. Сама вивелася з ікри.

– Але де ж та риба живе?

– Та тут же – у смітті. Шукає вологі місцини і там собі плаває. У мене ось бачите скільки вудочок, ловлю її на бички.

– Пе-ре-про-шую? – розкрив рота Бумблякевич.

– Не знаєте, що таке бички? Недопалені цигарки. Але мусять бути обов’язково з жовтим фільтром. На білий не клює. Вона, ця риба, самими бичками й живиться… Ану, тепер спробуйте моєї кави, чи пили ви щось пахнючіше й пишніше?

Бумблякевич спочатку зиркнув у горнятко і, переконавшись, що там і справді рідина чоколядової барви, обережно відсьорбнув… Так, це була кава. Але складалося враження, наче, крім мелених зерен і цукру, туди сипнули ложечку розчинного заліза, а потім легенько побовтали іржавою арматурою.

– Ну – чи не пиха? – прицмокував старий і видихав гарячу пару в і без того парке повітря.

Під ногами Бумблякевича раптом щось закопошилося, зашурхотіло, і на поверхню викотився якийсь волохатий клубок.

– Не бійтеся, – сказав господар. – Це тільки-но клак. Клаки народжуються з вичесаного волосся. Дуже лагідна істота. Як кошеня. Тільки би ластилося і ластилося. Ясна річ, поки воно мале. А коли клак виростає на великий клубок, тоді вже він стає небезпечним і може напасти на людину. Клак обмотує її волоссям, наче павук павутиною, і висмоктує так, що лишається самий тобі скелет, обтягнений сухою, як папірчик, шкірою… Тяжке видовище. Але ми і з тим даємо раду. Коли хтось зауважить такого великого клака, то зараз телефонує на постерунок і звідтам приганяють мисливці. А як хто має при собі запальничку, то й сам раду дасть. Чирк-чирк – і клак спалахує в один мент.

Клубочок потерся Бумблякевичу до підошви і покотився далі.

– А чим живляться маленькі клаки?

– Висмоктують щурів, мишей, часом і пташок.

– У вас тут цілий зоопарк, – сказав Бумблякевич і непомітно вилляв каву позад себе.

– Що там зоопарк – заповідник. Справжня тобі Асканія.

– А які тут іще хижі звірі живуть, котрих варто остерігатися?

– Ну, найперше дротяного удава, який виводиться з ужитих телефонних дротів і кабелів. Ця тварюка складається з безлічі скручених в одне ціле різнобарвних тіл, що на вигляд нічим не відрізняються від звичайних дротів. Але досить на них наступити, і вас так замотає, закрутить, що й ворухнутися не зможете.

– І що – тоді смерть?

– Так, якщо не взяти себе в руки і не вдатися до єдиного і найефективнішого засобу, а саме: в ту хвилю, коли удав наблизить свою голову до вашого обличчя, починайте негайно передавати останні новини… Причому пашталакайте будь-що, аби-но лиш це скидалося на вісті… Ну, наприклад: «Як нам передають з Об’єднаних Арабських Еміратів, шейх Джабер Аль-Мукаддім Шахраман аз-Заман Ісмаїл перейшов на квадратно-гніздовий спосіб запліднювання гарему, що викликало негайний протест ділових кіл Тель-Авіву…» І на ваших очах весь той жахливий удав починає опадати, розплітатися і сповзати з вас. Наостанок, щоб увінчати перемогу, можете ще повідомити погоду на вчора і будьте певні – тварюка здохла остаточно… Не знаю, які саме процеси відбуваються в його організмі, але, очевидно, останні новини стимулюють якісь смертоносні віруси, закладені в удава ще в пору його служби на телефонах, в теле– і радіомовленні. Та нема лиха без добра. Ми цих удавів прокладаємо по цілому лябіринті і маємо всю територію телефонізовану… Вся особливість тутешніх тварин полягає в тому, що вони походять із ужитих предметів. Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п’явок: ми називаємо їх п’янчохи. Але хіба дитина не дасть собі з ними раду. Куди небезпечнішими ще донедавна були поліетиленові мішечки. Ми ними настільки гидуємо, що навіть назви не вигадували. Ця наволоч, зібравшись у зграї, накидалася на чоловіка, обліплювала зі всіх боків так щільно, що бідолаха задихався і гинув. Тоді тії мішечки присмоктувалися вже насправжки і живилися по саму зав’язку… На щастя, зовсім недавно наш видатний хімік і академік доктор Леон Друшляк винайшов спеціяльну антену, яка приманює до себе ті кляті мішечки і плавить їх ультразвуком… До небезпечних тварюк належать ще зужиті унітази. Ці кляті сотворіння запорпуються на самій дорозі в сміття, і досить вам лише на нього наступити, як ваша нога провалюється, і треба неабияких зусиль, аби її вирятувати…

– Веселе у вас життя, – всміхнувся Бумблякевич.

– Вчуваю у вашому голосі сарказм. Але це даремно. Адже є у нас і привабливі тваринки. Ось погляньте – що ви бачите на тім горбикові?

– Це якийсь дуже великий метелик.

– Браво, браво! Тільки ж бо це не метелик, а майтелик. Походить він зі старих майток. Надзвичайно красива комаха. А який він у леті!

Старий шпурнув огірком, і майтелик спурхнув у повітря, граційно потріпуючи червоними крильцями в білий горошок.

Бумблякевич пригадав, що в нього були такі самі майтки, й коли вони порвалися, то мама почала ними мити підлогу. Хтозна, може й вони тут у своєму новому існуванні лопотять десь крилами, потрапивши врешті-решт на смітник.