Шрифт:
– Та ні, нічого…
Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореаґувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений…
– Це дивна поетеса… – сказав Магула. – Я ще молодим пробував її відшукати… Але намарне… Я був просто закоханий у її вірші…
9
Бумблякевич розчинив вікно – у вечірньому застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове… Її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша…
Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло – може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття… Тільки чому саме його?
– Спробуйте розвідати щось про неї, – сказав тоді Магула. – Я вам цю книжечку дам… Але дуже вас прошу – знайдіть її сліди… Не може бути, що вона десь щезла…
– Вона не могла еміґрувати?
– Бачите, якби еміґрувала, то обов’язково випірнула б десь на Заході… Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім’ям… Ніде…
– Бувало, що письменники друкувалися там під прибраними іменами, побоюючись розправи аґентів КҐБ.
– Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу аґентів.
– Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят… Якщо тільки не вмерла.
– Ні, вона ще жива.
– Жива? Звідки вам про те відомо?
– Достеменно я не знаю… Але є така одна пані Мокрицька… Котра теж щось пописувала в тридцятих… Мальва жива…
– Чому ж ви не розвідали в неї більше?
– Бо не хотіла більше нічого вповісти.
– Добре, а де шукати ту Мокрицьку?
– На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою… Може, якраз вам щось удасться.
Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра. Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об’явилася худенька згорблена бабуся.
– Чи ви будете пані Мокрицька?
– Так.
– Я від пана Магули.
– Ну? – зовсім непривітно відказала бабуся.
– Хотів би перемовитися з вами…
– А що я маю до говорення?
– Ви, може, ні… але я маю…
Вже не чекав запрошення, ступив на подвір’я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.
– Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?
– Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…
– От старе порохно!
– А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…
– Про кого? Про Мальву?
– Вона була дуже гарна поетеса.
– Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!
– Як буду писати про неї, то напишу і про вас.
Обличчя старої ледь-ледь потепліло.
– А що ви про мене знаєте?
– Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».
Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.
– Ви справді читали?
– Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…
– Але вас більше цікавить Мальва?
– Бо вона зникла безслідно.
– Не так вже й безслідно.
– Ви знаєте, де вона тепер?
– Ні…
– То звідки вам відомо, що вона жива?
– Хіба я вам казала, що вона жива?
Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.
– Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.
– То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…
– Ви з нею зустрічалися?
– Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…
– Та вже коли почали…
– Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…
Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…
– Ви були впевнені, що то вона?