Шрифт:
– Мальва Ланда? – прошепотіла та і охоче пішла за ним.
А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:
– Ось, бачиш? Оця зоря – і є Мальва Ланда.
– Ух, ти! – сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки, і вуста його припадають до кругленької дупульки.
– Мальва Ланда! – проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами… Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…
– Боже! – скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.
Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.
– Тепер ти мій! – сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…
Мальва взяла його за руку, і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…
3
Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.
– Вона ще тебе не запрошувала до себе? – допитувалася щоразу в сина.
– Ні…
– Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись увірветься терпець, і покине тебе…
– Та якось не випадало… ні з того ні з сього…
– Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?
Бумблякевич почервонів.
– Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип’єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип’ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип’єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як си поцілюєте, сам знаєш…
Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою. А все ці книжки… Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого… Нічого навіть згадати… Нудьга позаду, нудьга попереду…
– Зробиш так, як кажу?
Кивнув… Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше? Після того, як заведе Мальву на річку.
День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з’явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня. Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці – під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.
– Ти не міг її вистежити?… – не могла цього збагнути мама і сама вже поривалася вистежувати на своїх хворих спухлих ногах.
4
…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:
– Ну, з Богом…
Бодай би шляк трафив цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?
– Що таке? – сполошилася мама, коли він повернувся до хати за якусь годину. – Не прийшла?
– Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…
– До лікарні… – прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. – Як то – до лікарні? Що з нею?
– Щось в неї знайшли…
– Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!
Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.
– Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе? Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?…
Завагався, чи не погодитися з цією версією, але, уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму…
– Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…
– Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?
А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.
– У неї нефрит… відмовляють нирки…
– Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?