Вишата копієм вийняв дві фортеці: Скалон на березі річки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень і схопив міцною підковою Генабум, що здіймався чорними кам'яними стінами над неосяжною рівниною високого правого берега Луари.

Про те, щоб узяти копієм і сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стіни півтора дня, Вишата відтяг воїв на сотню сажень і наказав обкласти Генабум за всіма правилами облоги. З обозів було підкочено до стін громохкі тарани та інші стінобитні вежі, розкарячені кидуни метали через мури каміння й важкі стріли, схожі на велетенські сулиці з конопляними хвостами: міцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можів, на лук ставили стрілу, підпалювали прядиво й пускали. Стріла з ревінням неслася через городські мури, тягнучи по собі довгий і чорний хвіст полум'я та диму, й викликала в городі ґвалт і пожежі.

Коло трьох воріт городу стояли захищені цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кінцях колод. Вони лунко били в дубові, ковані міддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бік захисники ввесь час підпирали ворота сохами й кам'яними брилами.

З-поміж визубнів заборола городської стіни стріляли з луків простими й важчими стрілами, й хоча се не дошкуляло тим, що підковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранів та веж.

З ними боролися тими-таки стрілами: зумисні вежі, які могли вищати й нижчати, піднімалися на рівень стінного зуб'я, й з отворів на латинських воїв сипався град стріл. Але такі вежі часто займалися. Латинці обливали їх смолою й підпалювали. Тоді палахка потвора з рипом одкочувалася назад і на її місце ставала нова чи полагоджена й укрита свіжозмоченими волячими скорами.

Вздовж усієї стіни, крім тієї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичі ставили височенні драбини й починали дертись угору. Тоді в сих місцях збиралося багато латинян. Інші ж ділянки ослаблювались, і там можна було вдарити краще. Скрізь лилася кип'яча смола, літало каміння, свистіли стріли на той і на той бік. І в таборі, й надто ж у міс ті горіли пожежі, валував дим, роз'їдаючи очі оборонцям і нападникам, і стояв такий галас, що на сто сажнів довкола не можна було нічого почути.

Так тривало сідмицю. Вранці місяця червця в чотирнадцятий день сонце зійшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повів сам полки свої на приступ. Усі тарани, приведені вночі до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. І коли сонце підібралося на добрих дві сулиці вгору, він раптом одкотив тарани від стіни всхідньої й поставив їх усі під стіну західню.

— Се було би зупершу... — сказав він боляринові Орестові, та той у гаморі не почув слова вельможа.

Вишата наказав тягти всі драбини, скільки їх було в таборі, до вільної стіни з боку всхіднього й крикнув так, що передужив клекіт запеклого бою:

— Сла-ва-al

Можі дружно побігли вперед, і кожна десятка несла свою драбину. Зі стін сипалося каміння, хлюпав вар і шкварчала смола, тут і там падали й несамовито кричали поранені й попечені, та драбини вже міцно вп'ялись між визубнями кам'яного заборола стіни, й можі, тулячись під щитами, лізли й лізли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились і теж кричали до хрипу. Кілька драбин полетіло вниз, турнуті довгими баграми зі стін, і можі падали разом з драбинами, схожими на химерно виліплені живі грона. Та на їхнє місце надходили інші й інші, й подекуди бій зав'язувався вже й між визубнями стін і навіть по той бік заборола. Однак обложені боронилися міжно, й русичам не щастило пройти далі від заборол.

Орест, сам того не помічаючи, весь час горланив, а Вишата стояв і лише п'ястуки йому збіліли від напруги, бо ж обіруч стискав червоні, поцяцьковані золотом піхва меча свого.

— Вишато! — крикнув до нього болярин Орест. — Ворота-а!..

Старий конюший чимдуж побіг туди, де найбільший баран бив залізним лобом у ковану браму. Русичам нарешті пощастило зірвати її з завісів, але вона не падала. Виявилося, латинці вночі або ще й раніше підсипали ворота камінням і землею.

Вишата крикнув до можів, що мірно розгойдували колоду тарана:

— Коти всп'ять!

Його не зразу второпали, нарешті здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля міжного Вишати, в битві ж слово зверхника є закон, і покон, і Боже веління.

— Під західню!

Таран, розвернувшись, поповз у той бік, куди показував старий конюший і по якомусь часі протиснувся й собі до інших таранів, що стояли щільно один коло одного й лупали мур.

Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисників коло сієї стіни лишилося мало, всі боронили ту, всхідню, куди без упину дерлися й дерлися руські можі.

— Піди гопкай! — сказав конюший Орестові, й болярин одразу зрозумів його. Він проскочив під дах одного тарана, хоч докруж свистіли й упиналися в землю жалами десятки й сотні стріл, і почав щосили кричати:

— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани підкорилися його наказові й почали бити, всі разом:

— Гоп-ки!..

Можі й собі заходились підтягати Орестові, й за кожним таким дружним ударом західня стіна аж гула. Се Вишата знав ще з тих років, коли доводилось виймати твердині для грецького імператора, й тепер уся його увага була прикута до сієї стіни. Потомлені можі відходили на перепочинок, і їхнє місце займали біля колод інші, спочилі, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало каміння, та не так рясно, як учора й усі попередні дні.