Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Він гукнув челядників й послав зібрати всіх відьмаків, які тільки є серед раті.

— Русинських! — нагадав він. — І Вишаті речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але відунів прийшло аж п'ятеро. Всі були старі й сивобороді, мов поважні чільники родів. І Гатилові чомусь почало здаватися, що сі відьмаки мусять порадувати його чи бодай утішити. Один з дідів, наймолодший, тримав за роги торішнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстаріший відун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворі. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третій перерізав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кілька разів метнувся в різні боки й упав.

— То є добре, — сказав старійший відун. — Лежить головою до річки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старійший розстелив її на землі й почав уважно вивчати. Але нічого не сказав, тільки бородою повів убік. Докруж зібралося чимало можів, які боялись навіть голосно дихати. Гатило спитав старійшого:

— Що повідала скора?

Відьмак обтер ніж об навої постолів:

— Не все на віку радіти, княже. Й почав розтинати білу тушу. Витягши печінку, він подивився до вогню й гримнув на можів:

— Не застуйте світла!

Можі розступилися, й старий сивобородий відьмак сказав:

— Печіння добре. Втішишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утішусь?

— Те відають, сливінь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобі є того, що-м повідав? Гляньмо на серце.

Він дістав ще теплий круглий м'яз, і серце теж уселяло надію.

— Де варила?

Челядники принесли два великі й закіптюжені мідні казани й налляли їх водою. Відьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усі відійшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотілося.

Під опівніч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунічному морі й лягла набік, старійший відун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнім варивом, і декому від того свербіло в горлі, та ніхто й не подумав осквернити святу требу. Всі, хто знову посходився до княжої полотки, сиділи на охололій землі й пильно стежили за рухами відьмаків.

Давши м'ясові прохолонути, старійший склав його в одне варило, тоді всі п'ятеро всілися коло нього й почали відділяти м'ясо од кісток. Розімліла баранина була піддатлива, й найстаріший відун заходився ворожити по кістках. Богдан стояв над варилами й жадібно ловив кожне слово й кожен рух дідових вус і брів. Старійший відун промовляв, і Гатило то хмурнів з виду, то полегшено зітхав, то скреготав зубами, то знову зітхав, бо начувся багато й утішних, і прикрих, і радісних, і сумних слів.

Удосвіта ввесь руський табір уже був на ногах і, коли з-за лісу на довгому горбі зійшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох білих півнів, і він одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тільки з другого. То теж було знамення, й Гатило підніс угору скривавлений меч:

— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побіднику, вам урікаю сю кров, і хай буде так, як схочете ви, кому требили і вітці, й діди, й прадіди наші в землі Руській. Хай буде воля ваша!

Його слова було чути далеко, й можі стояли, слухали князевих слів і чекали зову. Нарешті загула довга мідна труба Великого князя, по ній озвалися труби інших князів та боляр. Гатило сів на свого сірого яблукатого й поправував униз. Сієї миті почулися труби та роги в римсько-готському стані. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возів, дійшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височів наїжачений списами ворожий табір, і простяг руку назад.

Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кінці, Гатило піднявся на стременах і далеко метнув її в бік ворога.

— Князь уже почав! — щосили гукнув до ратників старий конюший Вишата. — Потягнім, дружино, по князі!

Повітря знову розтяли ляскітливі мідні згуки, переростаючи в могутню бойову пісню, від якої в можів стискалися щелепи й зводились на переніссі широкі густі брови. Повільним кроком сходили вони стежками, що лишались поміж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пішці й ставали кожен під бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рів проминули останні можі, за ним густою хмарою посунули комонники. Збуджені загальним галасом і підсвідомим чуттям, коні заливисто іржали й ставали дибки. Передні косували більмами на глибокий рів, але йшли й ішли, покірні волі вершників.