То був Тодорік Бернський. На його поклик прибіг Великий князь і ще кілька вільних од бою можів.

— То є демон! — кричав Тодорік. — Перевітниця! Вона згубиліа стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевітниця!.. — залунало зусібіч.

Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:

— Аби-с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…

Великій князь київський, упустивши меча, згорбився й повільнім хитким кроком подався через двір до хорому. В усьому дворі була моторошна тиша — й у дворі, й у воїнській, де добили останнього новолунга.

Й тільки собаки в городі вили, відчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний місяць, який сідав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вівтарі вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнані холодом у хижі, виходили на повітрі й задирали голови: з-поза Либідь-ріки на Оболонь летіли сірі гуси, білі лебеді та журавлі, летіли з країв ірійських, де ніколи не буває холодів, і в усі пори цвітуть квіти й дерева, й у всі дні сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правічний закон Землі, бо в травному місяці душі померлих згадують родичів живих і шлють їм тепло, й квіти, й трави. Люди раділи, дивлячись, як оживає природа навколо, й самі мов оживали, й перероджувались і молоділи: весна!..

Й тільки в душі однієї людини було порожньо й холодно, й весняний вітер не будив у ній ні жаги, ні любові, ні нетерплячого поривання скоріше сідлати коней і їхати в степ. За сей рік Богдан Гатило зсутулився й геть посивів, хоч йому ще було небагато, коли подумати — зовсім небагато літ.

Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стільки рідних та близьких людей, — і сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзів та соратників без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче підітнув йому жили, вбив у ньому віру в себе й у людей, і тепер Богдан Гатило жив, як уві сні, й ходив, як уві сні, й усе здавалося йому сірим і позбавленим будь-якого товку сном.

Позавчора кияни поминали своїх можів, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навіть не пішов на поминання. Рік тому Гримільду спалили на вогнищі, й під нею горіли не дуби й не берести та сосни, а сипуче сміття конопляної костриці, бо всі казали, що то не жона, але перевітниця, й Богдан нічого не міг мовити супротиву їм.

Він тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тіло її на Чортовому беремищі, в Чорториї, й у те нечисте місце русин з доброї волі ніколи не ступить ногою. Та й попіл розвіяли на всі вітри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят і з дорослих. Бо коли упиря й перевітника просто вбити, він знайде спосіб покропитися спершу мертвою, тоді живою водою й ожити завдруге — на те він і перевітник-упир.

Богдан і вірив, і не вірив у ті слова, бо він кохав Гримільду по-справжньому й переживав її смерть ще болісніше, ніж смерть сина та брата. Він уже рік майже не виходив з опочивальної світлиці — тут і спав, тут і їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах і вельможі, хоч йому все остогидло й державні клопоти викликали в душі тупу відразу. Всі, кого любив і хто любив його, тепер були далеко. Одні пішли в ірій до прадідів, інші лишалися за дев'ятими горами й десятьма лісами. Й тільки молодший син Юрко був поряд і зв'язував його з сим життям.

Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побідника. Знав і ще дужче карався, бо не мав ні бажання, ні сил працювати й показувати майбутньому Великому князеві приклад мудрості й звитяги. Та й син останнім роком почав уникати вітця свого.

В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Він одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив віку, все піде шкереберть — і держава, й рать, і всі їхні спільні мрії.

Борислав Борич лишив Задунайські землі посадникові Дію й приїхав. І тільки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й ніби молодів. Але згодом і Борислав уже не міг розвіювати княжого смутку.

Гатило сидів край вікна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стінах спочивальні висіло різне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душі того щему й жаги, як раніше. Богдан знав тут кожну річ до найменшої дрібнички й уже навіть не бачив нічого. Помічав тільки золочені доспіхи, які привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир із шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих ріг і напнений турячою жилою.