— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руські четні різи.

Іншого ябедника в королевому дворі не було, бо Гано мав справу тільки з римлянами та готами, які теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли він дивився на химерні різки та кружальця, й він урешті сказав:

— А може, ті гінці втямлять письмен руських?

Він одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старіший — сивовусий гайдар.

— Я тямлю письмен руських, — сказав він і заходився четати послання княгині Гримільди.

В листі нічого страшного не було, тільки побажання довгих літ життя й запросини відвідати стольний город Київ, і брати впокоїлись.

Король сів на дубовій лавиці під вікном і знову зітхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навідати сестру нашу, й Огняна...

— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.

Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?

Король насупив брови.

— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.

— І що? — не втямив король.

— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.

Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:

— Рідна сестра?

— Авжеж.

По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.

— Братове... — глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять літ одтоді, й ніхто не схоче проливати кров, коли минули сім літ. А вже дев'ять...

Се якось переконало Горвата, й він потроху заспокоївся. Навіть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядників принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи міцним пивом, говорили про геть сторонні речі, мов і не було ні сестри, ні Сікурда, ні сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сиділи й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобі й схопив пергамен, який лежав на ріжку столу.

Він довго роздивлявся його до світла й навіть нюхав. Тоді гукнув у сіни:

— Ще дві свічі!

Й коли служниця Мілада принесла те, що він вимагав, і в світлиці стало добре видно, Горват простяг шкіряного листа братові. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.

— Скора, — відповів Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собі свічник.

— Мабути, вовча...

— Вовча й є! — гукнув середульший брат і блимнув на двері. Тоді пішов причинив їх і, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в ній усередині отой перстень. Нашої матерії Перстень у вовчій скорі, ябеда не руркою, як по всіх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тоді Гатило ковтне обох. Тепер мені ясно, що хтіла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кімнаті й чіплявся то за лави, то за стіл і люто блимав кудись на всхід, наче Гатило міг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тільки про людське око — Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свій!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранці зустрілись у столовій світлиці, думка здавалася нікчемною й дурною, й навіть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсім випарувалися вчорашні підозри, й він завважив:

— Тільки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цілком прийнятна думка. Король у супроводі великої учти важить більше, ніж сам-один. Навіть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом і лагідніше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торісмунда...

По трьох сідмицях, коли геть зійшла крига з Райни-ріки й сніг лишився тільки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березі, Гано-Гунтер повів дружину комонників у гості до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинників брати з собою він одмовився — то таки дурощі Горватові, але дві сотні взяв.