— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.

Годой мовчав, і се ще дужче дратувало Богдана, бо він знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, і з ким бачитиметься, й про що говоритиме.

— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш мені...

— Наш біг милостивий, княже. Так сам робив, так і нам велів.

— Що велів?

— Опрощати.

— Що?

В Годоя теж гуло в голові, та він терпляче доводив Богданові:

— Бути милостивими й любити ворогів своїх.

Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавішав. Останні слова Годоя навіть розсмішили його, й він лунко зареготав.

— Любити ворогів! Осе так! І ти віруєш у такого бога?

— Вірую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правій ланиті — підстав і ліву, бо в смиренні своєму ти будеш любий богові нашому.

— Я знаю греків, Годою, — сказав Богдан, тоді в очах йому спалахнули чорні вогники, він якийсь час ховав їх за зведеними докупи брівми, тоді пильно глянув на гостя й підвівсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоці. Луганського князя мов пружиною підняло. Встаючи, він турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й він вихопив меч із піхва.

Й тут Богдана мов прорвало. Він стояв і голосно реготав, а коли вгамувався, червоний і вдоволений, сказав своєму гостеві:

— Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такі всесильні, як ти речеш, то не дали б руці твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по одній ланиті — підставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним і люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобі здався меч?

Годой розгублено кліпав. Такого повороту він не сподівавсь. і тепер не знав, що робити й що казати. Ліва щока палала, господар і досі реготав:

— Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правій. А я вдарив зупершу по лівій.

Годечан узяв піхво й поволі засилив меч назад.

— Хай буде так, — сказав він. — Кров зове мене до меча, а віра здержує руку.

Того дня Годой так і не зміг поїхати. Він був уже й зібрався, та біля колодязя, де косарі поїли його коней, підковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сісти не знайшов сили. Коліно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, боліло дуже, бо Годой зблід, і чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось ні стогону, ні півстогону, луганський князь навіть бадьористо всміхався до Богдана, й се ніби змирило з ним київського володаря.

— Посидь у Києвому городі, княже, так їхати не личить.

Богдан звелів челядникам перенести хворого на спіднє повершя, де стояла широка піч і було тепло. Годой не заперечував, і господареві навіть здавалося, що він радий своєму зувіччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змінились його почуття до луганського князя.

В світлиці сиділа стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самі вічі, бо так велить покон землі Руської, але розмовляла з хворим гостем вільно й невимушене. Говори про його батьків і про спільних, не відомих Богданові родичів. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сіни, дивився, поки відчинить двері на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собі й сів подалік. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Він поспитав Годоя:

— Що, язвить?

Біль десь-то був і справді великий, бо гість навіть не відповів, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотів був йому сказати щось таке приємне, та слова повільно спливали в пам'яті, й доки пригадував, рипнули двері, й на порозі стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумів і що трапилося, й чому тоді мати так поквапне зникла на своїй половині хати.

Стара господиня стояла в навстіж одчинених дверях, у світлицю тягло холодом, але так треба було, й ніхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого півня з широким ярим гребенем і такими самими борідками, що спадали йому на рябі могутні груди.

— Маєш півника, княже Богдане! — врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синові Той поволі встав, підійшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Півень невдоволено киркнув на його руку й тріпонув головою.

— Півник? — перепитав князь.

— Маєш півника ще одного, — вже не так урочисто відповіла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пішов повз матір на ґанок, тоді, згадавши, разом із птахом ув одній руці збігав нагору й повернувся вже підперезаний мечем і в теплій овечій гуні, виквашеній у дубовій корі.

У двірці вже зібралося чимало люду — й челядники, й роби княжі, й можі, й підлі кияни, чулися збуджені веселі голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тільки зозуляста й гриваста півняча голова. Князь аж сяяв од радощів.

Годой підвівся на вистеленій бурим ведмедном лаві й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, ніби могли помітити в ній риси юного київського княжича, який народився кілька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарік? — поспитав Годой.