— Натягніть клобуки на вуха, — сказав Богдан супутникам. Ваші-бо голови під макотер стрижені, а тут усі ходять із косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дісталися гори за лісом, а попід горою було повно народу.

— Масниця?! — плеснув себе по чолі Борислав. — Проїздили смо масницю. Заради тебе! — вдавано насварився він Вишаті, й той у відповідь розтяг вуста.

Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п'яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.

— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?

— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?

— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...

Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.

Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:

— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.

Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.

— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.

— Де був єси стільки?

— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!

— Ми смо готові.

— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.

Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.

— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.

— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.

Але Борислав лише відмахнувся:

— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.

Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали на дорогу, що привела їх сюди, й бігли чи не до других півнів.

— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.

— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.

— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.

Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.

— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дівиця?» А вона: «Нема в хроме!» — «А де ж?» — «Барзо старий бундеш!» І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай відра, хочу помогти тобі!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» — «Так ти, — речу, — єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.

— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.

— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.